Розділ ХLІІ. Голуби війни

Богун увійшов у вітальню палацу в Животові, куди його викликав сам Хмельницький та першим ділом зняв шапку. Відчував він, що цей час настане. Що не пробачить йому Хмельницький тих запальних листів, які слав він один за одним із Вінниці, прямо звинувачуючи свого гетьмана у бездіяльності.

На вулиці стояв теплий квітень, природа пробудилась від зимової сплячки та буяла, цвірінькала, розквітала. Повітря лихоманило. Та не лише від весняного збудження. На горизонті важкою хмарою маячила нова війна. Чи не така масштабна, як була два роки тому під Пилявцями, де коронне військо отримало свою найганебнішу поразку. Сам король Ян ІІ Казимир прибув у Люблін, куди стікалися численні полки з усіх усюд, аби разом йти на непокірних козаків. Ніхто більше не приховував своїх військових приготувань. Саме тому Богдан Хмельницький прибув до свого палацу у Животів. Це славетне місто нині стало центром його військової кампанії. Сюди він і викликав Богуна, аби без свідків отримати відповіді на свої питання.

Хмельницький зустрів свого полковника у вітальні своєї резиденції. Стояв струнко, оштано вбраний, лиш темні очі ковзають по високій постаті Богуна. Про що він думав у цей час зрозуміти було неможливо.

- Викликав, батьку? – мовив Богун, тільки-но переступивши поріг.

- Так. Давно на тебе очікую. Богуне. Сідай. - велів гетьман, жестом указуючи на м’яке крісло навпроти свого письмового стола. Богун присів.

- А тепер оповідай як я тебе напризволяще у Вінниці кинув. - сухо промовив гетьман. Богун ускочив, та Хмельницький жестом звелів йому мовчати, а сам продовжив:

- Оповідай, як я Нечая згубив, і вас, немічних, мов тих сліпих кошенят, один на один з грізним ворогом оставив. Зрадив.

Запанувала неприємна тиша. Богун підняв очі на свого гетьмана і сміливо промовив:

- Я од своїх слів, написаних у тих листах, не відмовляюсь. Тілько не покинув ти нас, батьку, там, у Вінниці. Не у зраді звинувачував я тебе у скрутну годину, а у зволіканні.

- У зволіканні? – Хмельницький звів на Богуна очі, що метали блискавки. – Та де ж ти його побачив? У Красному? Не було би побоїща у Красному, якби Данило дбав так про своє військо, як дбав про оковиту та жіночі юбки. Не було би Красного, якби полк не тримав у постійних пиятиках, а Шпаченка учив як службу нести. А щодо тебе, полковнику, то багато речей скриті від людських очей, та вони не менш важливі, аніж твій полковницький пернач, що його отримав ти у Вінниці. Ти звик орудувати на полі бою, а мені треба  ще й орудувати на полі політичних перемовин. І орудувати не менш управно, аніж ти своїми шаблями. Чи знаєш ти, що поки ви слали листи із Вінниці, я намагався налагоджувати дипломатію із самою москвою! Чи знаєш ти як змінилась їхня риторика, коли я, не покладаючи рук, працював цією зимою так, як не працював ніколи на благо нашої держави! Нещодавно наша місія повернулась із москви, і не самі приїхали, а царського посланця, боярина Лопухіна із собою привезли. З листами від самого Олексія Михайловича! Де він пише, що ми однієї віри, тож мусимо разом боронитися від засилля католицизму! Скілько років москва стояла над нами, мов той Дамоклів меч, погрожуючи об’єднатися із Польською Короною, щоби остаточно задушити нас. І ось який результат! Тепер у москві готові переглянути своє відношення! Вони готові стати на наш бік, а не на бік Казимира!

- Я не просив у тебе ніяких звітів, батьку. – ніяково промовив Богун, коли у вітальні знову запанувала тиша.

- Але не спинило се тебе, коли ти нахабно звинувачував мене у зволіканні та гибелі Нечая! Ти мав захищати свої землі, а не я, твій гетьман! Бо саме Калиновський прийшов під стіни твого міста, а не я! Може, окрім листів, які ти слав мені, ти ще якимось чином виявляєш непокору?!

Богун підняв очі. Він розумів - останнє питання Хмельницький задав не просто так. Фактично він звинувачував Івана у спробі державного перевороту, тож від його відповіді залежало чи вийде він звідси живим. Багато буйних голів покотилося плахою і за менші провини. Усі добре знали запальну вдачу свого гетьмана.

- Я відданий тобі душею і тілом, батьку. – спокійно відповів Іван, сміливо дивлячись у вічі Хмельницькому. – Але се не значить, що мною можна крутити на свій розсуд. Я готовий пожертвувати життям заради свого гетьмана, однак і питати буду як саме мій гетьман планує використати мене задля спільної справи.

- Стережися. Богуне, бо не мені перед тобою відповіді давати! – очі Хмельницького зблиснули.

- В такому разі я певно не заслуговую ту високу довіру, якою благословив мене мій гетьман. – Богун легенько вклонився та витяг з-за очкура свій полковницький пернач. – Тому готовий стати на захист своєї Батьківщини в якості простого козака та служити так, як велить мені моє серце.

Пернач з тихим стукотом опустився на стіл перед Хмельницьким. Тиша стала такою напруженою, що, здавалось, ще мить і ударить блискавиця. Богдан звів на Богуна темні оі та уїдливо промовив:

- А те, що збираєшся учинити ти нині, не є зрадою нашій спільній справі? Думаєш простим козаком у очереті пересидіти?

- Я не збираюся сидіти, поки навколо вирують битви за нашу матінку Вкраїну. – з достоїнством відповів Богун. – Я лиш хочу упевнитися, чи й надалі гетьман вважає мене достойним вести бравих лицарів на війну, що назріває.

- Ось що, полковнику, – уже спокійно промовив Хмельницький. Видно було як важко йому дається не впадати у звичну запальність. – багато ми сьогодні нагуторили одне одному зопалу, та на те ми й добрі козаки, щоб казати у вічі про те, що компонуємо усередині. Забудьмо про сі слова, забудьмо про сю розмову сьогодні. Забирай пернач і йди, попереду нас чекає виснажлива кампанія і я хочу аби поруч мене стояли вірні люди. І спасибі тобі за Вінницю.  – додав уже гетьман спокійним тоном. - Криса сказав, що їм залишилось тілько медовуху пити та каплунів їсти, коли прибули вони під стіни твого міста.

- Дякую, батьку, за довіру. Це був мій обов’язок. – Богун схилив голову на знак поваги та забрав свій полковницький пернач.