Розділ ХLІ. Визволення Вінниці

Ось уже тиждень, незважаючи на відхід загонів князя Вишневецького, тривала важка облога Вінниці, тиждень козаки з міщанами на грані сил тримали оборону, вилітали з міста у численні нічні илазки, кусаючи ворога з флангів. Тиждень армія Калиновського вперто йшла у атаки та штурми, драбинами, артилерією та безкінечними обстрілами виснажуючи і без того стомлені сили захисників Вінниці.

Та місто стояло.

Богун тричі надсилав листи до Хмельницького, в яких спочатку ледь не благав надіслати підмогу, а потім прямо писав про зволікання гетьмана, що призведе до важких наслідків. Тричі козаки, переодягнені селянами, уночі проривалися крізь ворожі заслони, ризикуючи життям, аби доправити ці послання гетьману. Та він мовчав. Відповіді на свої листи Богун так і не отримав. Відбивши черговий штурм, сперся Іван на вінницький мур у глибокій задумі. Оборону вони поки тримають, козаки стоять насмерть за кожен сажень цієї землі, та сили їх тануть щодня. Смерть збирає багатий урожай на мурах, редутах та валах, і один лиш Бог відає, скільки ще устигне вона взяти із собою, поки прийде поміч. І чи прийде… З харчами проблем немає, проте вони почали економити. І монастир. Він хвилював Івана найбільше. Височан із ченцями та братчиками мужньо тримали там оборону, проте ворожі гармати потроху роблять свою чорну справу і скоро проб’ють таки діри у тих старих мурах. Тоді монастир впаде. А він нічим не зможе їм допомогти, бо сам обложений з усіх боків, мов той звір у норі. Та не лише це непокоїло Богуна. Запаси гарматного та мушкетного пороху стрімко закінчуються. Ще трохи і їм доведеться воювати голіруч.

А ще Марі. Вона приходила до нього уночі, безтурботно посміхаючись, торкалася його своїм ніжним «Іванку», шелестіла тихим вітром, світила зорями у вікно. Не спалось полковнику після такого, змарнів він, став худий, мов та щіпка, та злий як собака у зливу. Боялась Ганна й слова мовити до нього, а він її і не помічав. Приходив додому під ранок, падав на подушки і засинав. А ще марив, вимовляючи її ім’я. Якби ж можна було повернути час назад, якби ж знала вона якої біди накоїть своїм бабським розумом, ніколи би не вчинила такої кривди ані йому, ані тій жінці. Приходив у снах до Ганни той моторошний жіночий зойк з ополонки, винуватила себе у смерті суперниці. А що вона померла, то в тому Ганна не мала сумнівів – серед брудного одягу, що його скинув якось Богун після чергової битви, знайшла вона пошарпаний, залитий кров’ю лист з гербом роду Вишневецьких, у якому було всього лишень два слова: «Вона померла». І в цих скупих словах ховалося все горе світу. Вона померла. Її більше немає. А Богун зостався тут, серед хаосу і божевілля, щоб захищати життя тих, хто призвів до її смерті.

Богун стомлено спустився сходами мурів, пройшов вулицею, озираючись навколо так, ніби бачить уперше похмурий пейзаж навколо – знищені постійними гарматними пострілами покрівлі та стіни прилеглих будинків, вирви на землі від ударів, купи сміття вперемішку із брудним снігом, покинуті вози та темні віконниці будинків, в яких іще учора буяло життя. Скільки вони іще витримають отак? Скільки доведеться стояти їм? Іван у собі був упевнений – буде стояти скільки потрібно буде. А от щодо інших… Козаки звикли до боїв та втрат, а міщани – ні. Серед них почалося невдоволення, що наростало з кожним днем, ходили чутки про перемовини з ворогом, про те, аби видати їм Богуна разом із старшинами, таким чином відвівши біду від міста та його остаточної руйнації. Вголос про це ніхто не мовив, проте запал міщан, який був на початку та змушував їх пліч-о-пліч стояти разом із козаками на мурах, поволі вщухав, і з кожним днем дедалі менше їх приходило на мури, аби боротися за своє місто.

Іван побачив джуру, який наближався до нього у супроводі заляпаного з ніг до голови брудом чоловіка. У ньому Богун ледь упізнав одного з тих козаків, що надсилав їх до Хмельницького із проханням помочі. Побачивши Івана, козаки пришвидшили ходу. Порівнявшись із ним, новоприбулий зняв шапку, легенько вклонився, нскільки дозволяв примерзлий до кожуха бруд, та вимовив:

- Полковнику, поміч йде.

На душі Івана стало раптом легко-легко, мов скинув він із себе тягар у сто пудів. За спиною виросли крила, здавалось, достатньо лише його бажання, і вони розправляться за спиною, піднімаючи його увись. Туди, де танцюють зорі.

- Точно? – радісно перепитав він.

- Та хіба міг би я самого полковника дурити? – щасливо засміявся знеможений козак і витяг з-за пазухи згорток. – Ось, тримайте, се вам від Пушкаря. Пише полтавський полковник вам лист із вітаннями, а на словах велів передати, що йде вам на поміч разом із Уманським полком на чолі з Глухом, та Чигиринським полком під орудою Михайла Криси.

- Чигиринський полк? – здивовано звів брови Богун.

То виходить, гетьман не забув про нього, не забув про скрутне становище у Вінниці, не забув, що під цими мурами щодня гинуть його вірні січовики, які присягнули на вірність своєму гетьману та помирали з його ім’ям на вустах. Вислав їм на поміч власний полк під орудою доброго товариша Криси, який нині займав високе становище біля самого Хмельницького. Іван швидко розгорнув лист і прочитав, що Мартин Пушкар вельми турбується про його здоров’я, питається як він себе почуває та радий сповістити, що скоро візьмуться лікувати Богуна найкращі лікарі. Боун посміхнувся. От же ж халамидник. У голові постав образ полтавського полковника, схожого на корсара, що бачив їх на картинках у англійських книжках.

Іван глянув на гінця та голосно промовив:

- А йди-но сюди.

Той несміливо приблизився і раптом відчув могутні обійми кальницького полковника. Зашарівся, мов та дівка на виданні, та у відповідь теж обійняв Богуна, відчуваючи, що радісна звістка, яку він приніс у такий скрутний час, стала для полковника тією соломинкою, за яку хапається утопаючий.

- Що се за манірності тут, Іване? Не помічав за тобою такого! – почувся вигук Тетері. Незважаючи на облогу та непевне становище, в якому вони опинились, хорунжий не втрачав почуття гумору та доброго духу.