Розділ ХХХХ. Прощання з Марі

Померла… Померла… Померла… Набатом вибивало у голові. Богуну здалося, що перед ним розверзлася безодня, готова поглинути його та навік заспокоїти посічене серце. Скільки може витримати людина, аби не зійти з розуму? За що хапається вона у скрутну хвилину? Що дозволяє їй бути на плаву, щоби остаточно не втратити здоровий глузд? В уяві Івана постав маленький Тиміш, який тримав у своїх пухких рученятах дерев’яну шаблю, дбайливо вистругану Тетерею. Тиміш махав нею навсібіч, радісно волав та посміхався. Безпечний малюк, який серед диму та смерті, махав дитячою шаблею та відчував себе володарем цього всесвіту, що звузився у його маленькому серці до батькового маєтку у Вінниці. Іншого дому він не пам’ятав. Тиміш. Єдине, що тримає його над безоднею. Єдине, що дає сили йти вперед та рятувати тисячі життів, незважаючи на пекло усередині.

Богун зціпив зуби. Він переживе і це. Згодом. Він подумає про неї згодом, помаленьку, по шматочкам відпускатиме її сміх, дотики, запах її волосся. Колись. Потім. А зараз швидше закрити цей нестерпний біль у найтемніший закуток пам’яті і вийти на мури. Він не має часу на оплакування. Він оплаче потім. І її, і полеглих товаришів. А зараз – на мури. Зараз – рятувати Вінницю…

Повільно зійшов з мурів, сходами ледь розминаючись із вартою, яка заступала на нічну зміну. Йшов, мов сліпий, натикаючись на якісь діжки, що давно просмерділи смолою, на кипи соломи, фіри. Мов крізь сон чув ржання коней, тупіт вартових, перегукування живих та зойки поранених, яких грузили на вози аби везти до шпиталю. Йшов, мов сліпий, аж поки плече його не відчуло тепле дихання та м’який доторк. Буревій. Вірна коняка штурхотіла свого господаря у плече, мов відчуваючи його біль та намагаючись привести до тями. Богун осідлав Буревія і той одразу пішов підтюпцем у правильному напрямку, читаючи думки вершника.

Від маєтку залишилось лише величезна купа мокрого сміття. Величезна купа сміття, яка колись була тихим місцем, що він мріяв назвати своїм домом. Богун спішився і довго дивився на цю темряву, відчуваючи як пустка усередині виростає до неймовірних розмірів. Ще трохи і вона поглине його всього.

- Знав, що знайду тебе тут. – почув він знайомий голос, який повернув його до жорстокої реальності.

- Чого тобі? – Богун навіть голови не повернув.

- Се я винен в її загибелі. – глухо промовив Тетеря, спішившись і ставши поряд з товаришем.

- Немає твоєї провини у сьому. Один Бог відає, як має бути.

- Тобі треба спочити.

- На тому світі я вже спочину, брате.

- Отсе не хочу чути таку химеру од тебе. Ти – єдиний, хто тримає оборону сього міста. Ми усі в твоїх руках.

- Вінниця вистоїть. Якщо батько нам не допоможе, то низове братство прийде на поміч з Умані.

- Скілько ще чекати? Чи вистачить у нас пороху?

- Якщо пороху не вистачить, будемо рвати ляху горлянку своїми зубами.

- Один добрий козак вартує десятьох ляхів, тут я з тобою згоден. – промовив Тетеря. – І запасів харчу у нас достатньо. Якщо вже й Збараж вистояв проти нашої сили в двісті тисяч, то Вінниця проти двадцяти точно встоїть.

- Чому ти насправді приїхав сюди? Не говорити ж про очевидні речі. – Богун повернувся та глянув на Тетерю.

- Прости її. – тихо мовив той. – Прости Ганну. Сам відаєш яке се бабське царство шалене, коли мова заходить про те, на що ми й увагу не звернемо.

- Я не тримаю зла у серці на свою жінку. – відповів Богун.

- Тримаєш. І не тілько зло. Тримаєш образу. Я бачив як ти дивився на неї там, на мурах сьогодні уранці.

Вранці. Це сталося лише сьогодні, а здалось ніби пролетіла вічність. Лише вчора він гнав Буревія уночі аби дістатися протилежного берега та побачити її. А вже сьогодні він знає, що більше ніколи її не побачить. Як дивно доля людьми керує. Одна секунда і життя розділене навпіл.

- Сьогодні уранці я й на тебе б так дивився, якби узрів тут з вилами біля багаття, у яке вони перетворили маєток. – Іван підійшов до Буревія, скочив на коня. – Їдьмо у шинок. Горло змочити нетерплячка. Завтра нас чекає шалений день. Ляхи допетрали, що перемовин не буде, тож підуть на нас усією силою. Добре знають, що вічність під сими мурами вони провести не можуть.

- Може, тобі краще поїхати додому та спочити? – невпевнено промовив Тетеря.

- А ти? Куди поїдеш ти? У тебе тепер немає дому.

- Я в тітки поки поживу. Іване, їдь додому, спочинь.

- А я і їду спочивати. Так ти зі мною? – Богун пришпорив Буревія і помчав темними вулицями. Тетері нічого не залишилось як послідувати прикладу свого товариша.

************

Іван знову виявився правим.

Лиш зійшло сонце, як армія Калиновського вишикувалась у каре, щільним кільцем оточивши Вінницю. Ожили ворожі гармати, посилаючи у ще сонне місто смерть та полум’я. Богун стояв на мурах і крізь зубці споглядав як ворожі каре шикується до штурму, що почнеться, лиш скінчиться гарматна канонада. Козак був у цьому певен. Спокійно споглядав як шикуються по п’ятдесят чоловік піхотинці, тримаючи у руках штурмові драбини, як гарцюють на великих конях драгуни, виблискуючи латами та орлиним пір’ям у сяйві променів сонця, що сходило. А поміж ними, пишно вбрані та закуті у блискучі лати, скакали шляхтичі зі своїми прапороносцями, різнобарвні хоругви тріпотіли на морозному вітрі. Гармати продовжували канонаду, вкриваючи ворожий табір хмарами сивого диму.

Богун відірвався від підзорної труби та повернувся до старшин, які щільним кільцем оточили його. Мов драгуни Вінницю, подумки всміхнувся він, а вслух промовив до Нечипоренка:

- Михайле, не рзпочинайте поки артобстріл у відповідь. Бережіть порох. Почнете крутити веремія, як вони наблизяться до мурів саженів на двісті.

- Зрозумів. – відчеканив Нечипоренко та подався давати відповідні розпорядження.

- Пересування на мурах обмежити. – звернувся Богун до Тетері. – Прослідкуй аби усі були в бойовій готовності. Ворог скоро піде. Нікого зі сторонніх на мурах бути не повинно. Резерви хай чекають. Тут має бути вільний прохід. Нам треба буде багато місця аби розвернутися.