Розділ ХХХІХ. Битва за Вінницю

- Готуйтесь до оборони. Сьогодні нас чекає важкий день. – кинув Богун козакам на мурах, а сам пішов униз, коли все було скінчено.

Моторошна картина на річці, свідками якої вони усі стали, залишила гнітюче враження у серцях навіть бувалих козаків-сивих оселедців. Довго вони іще приходили до тями, відтворюючи у думках вранішню драму. Довго у їхніх вухах лунав цей зойк, сповнений жаху та болю. Батьку! Не йняли вони віри, що серце князя Яреми настільки закам’яніло, що він ладен був спокійно спостерігати як топитться на його очах власна донька. Невже нічого людського не залишилось у його душі? Невже пиха заважила більше, аніж батьківська любов? Невже проміняв він славу на життя своєї дитини? Вихор думок роївся у голові кожного козака того дня, а руки тим часом робили звичну справу – наповнювали порохом мушкети, перевіряли гармати, міцність мурів та смолу, аби не захолола вона морозним березневим ранком.

Богун тим часом спустився до штабу, що являв собою невелику міцну дерев’яну будівлю, яка раніше слугувала укриттям для охоронців брами. Всередині горіла свіча, освітлюючи карту місцевості на грубому дубовому столі, навколо якого уже зібрались старшини Кальницького полку. Серед них Богун запримітив Михайла Нечипоренка, Омелька Деривухо та Андрія Тетерю. Останній схилив голову у великій задумі і явно не чув звернених до нього слів та жвавого обговорення, що точилося навколо. Побачивши Богуна, старшини змовкли. Вони, на відміну від Тетері, не осягнули масштаб драми, що розігралась вранці у них на очах, бо не відали про стосунки доньки князя та свого полковника. Тож очікували від свого командира швидких та рішучих дій. І вони не забарилися. Тетеря здивовано звів очі, коли його товариш спокійним тоном запитав у Нечипоренка:

- Ну, що скажеш, Михайле? Що каже розвідка?

- Ляхи встановили дві мортири навпроти монастиря, іще дві неподалік нашої західної вежі. Інші націлені на місто. Готуються надзвичайно ретельно. – доповів той швидким речитативом, немов готувався до цієї доповіді усю ніч.

Богун кивнув:

- Великої шкоди мурам такі гармати на нароблять, а от майна зіпсують достобіса. Треба знайти людям безпечні укриття.

Нечипоренко хотів було щось відповісти, як у штаб увійшов засапаний козак, щоки у нього горіли, він зняв шапку та витер нею обличчя. Тоді мовив, звертаючись до Богуна:

- Командире, парламентарі. Під мурами стоять вершники з білим стягом.

Богун кинув погляд на Тетерю. Той знизав плечима. Обмін жестами тривав якусь долю секунди, тож ніхто з присутніх його не помітив. Затим Богун мовив:

- Впустіть їх.

- Ставлю відро оковитої, якщо вони не накажуть нам здатися разом із гарматами та хоругвами! – гукнув Деривухо. Старшини у відповідь зареготали, а Нечипоренко вигукнув:

- А я ставлю два відра, тілько без гармат!

Яка б оказія не сталась у козаків, їх завжди виручав гумор. Уміли вони посміятися і над ворогом і над собою. Не вміли лише втрачати дух та надію навіть у найтемнішу пору доби. Отак і зараз. Їх взяла в облогу грізна армія, що переважала за чисельністю у сім разів, а все, що робили у цей час січовики – це ставки щодо листа, якого привезли парламентарі від польного гетьмана Калиновського. Тож вийшов Богун зі штабу разом із Тетерею і Нечипоренком, який керував обороною на мурах Вінниці, під гучний регіт низового братства, яке й не думало здаватись, а навпаки – планувало ще й випити кілька відер оковитої під самим носом у ворога.

Отримавши листа з рук парламентарів, Іван там же, під брамою, зламав печатку гетьмана та швидко пробіг лист очима.

- Готуй свої відра, осавуле. – кинув він Нечипоренку, а тоді урочисто зачитав уривок листа. – «... і спільно з арматою відійшовши, зі знаменами бойовими й клейнодами, у безпеці від нашого жовнірства повній. На те словом шляхтича і чесним лицарським іменем присягаємо…»

Нечипоренко скривився, мов середа на п’ятницю:

- Ну, якщо вже обіцяв, то принесу два відра.

- Гетьман хоче наших гармат? – мовив Тетеря. – То може почастуємо його ними?

- Почастуємо. – погодився Іван і віддав розпорядження. – Височану у монастирі просигнальте: «До бою!», а гармаші на мурах хай готуються до частувань ворожого табору. До роботи, братчики! – а сам непомітно сховав інший лист, що його таємно було передано від самого князя Яреми Вишневецького особисто Богуну.

Заметушилися козаки, забігали на мурах гармаші, і не встигло сонце як слід визирнути з-за обрію, освітивши снігові кучугури за містом, скуту кригою ріку та темні плями табору Калиновського, як заговорили гармати на вінницьких мурах, сипонули у ворожий табір кулі та бомби із запальною сумішшю. Здійнялися у таборі хмари диму, забігали жовніри, намагаючись сховатись від козацьких бомб за укріпленнями, а польські гармаші заметушилися біля своїх мортир, збираючись дати належну відсіч козакам. Незабаром ударили і мортири, улаштовані в бік монастиря, проте, як і казав Богун, значної шкоди ці удари не принесли – укрпілені мішками мури монастиря вистояли, а козаки з ченцями ховались у безпечному місці – у підвалах.

Обстріл тривав кілька годин поспіль без успіхів у будь-якої зі сторін. Затих він сам по собі – козаки берегли порох, поляки ж вичерпали свій азарт, побачивши, що мурам їхні постріли не завдають ніякої шкоди. А тоді почався штурм монастиря. Богун з мурів споглядав як монастирські мури посіріли від незліченної кількості мушкетних пострілів з боку драгунів Лянцкоронського, які за тим, швидко перебігаючи, установлювали високі драбини на мури та лізли і лізли, мов мурахи, намагаючись якомога швидше дістатись верхівки стіни. Козаки з шумом та гамом відкидали штурмові драбини від стін, і жовніри сипалися з них, мов ті стиглі сливи. Не добившись і там хоч якоїсь переваги, жовніри відступили та почали перегруповуватись аби почати наступ уже на міські укріплення.

Знову загуділи ворожі мортири, зашелестіли вогняні кулі над головами захисників Вінниці, запалали потрощені від ударів дерева, хліви та будинки. Та досить швидко призвичаїлись козаки не звертати уваги на гарматні обстріли – гучний шелест ядер попереджав про загрозу, тож часу було удосталь аби захистити себе міцними стінами погребів та підвалів. Через кілька годин затихли мортири, а за ними і менші гармати. Армія Калиновського пішла у наступ на мури Вінниці.