Розділ ХХХVІІІ. Льодовий лицар та його ворона

Майже насвітанні Ганна, яка так і не зімкнула очей тієї ночі в напруженому очікуванні чи то Дарки чи то свого чоловіка, почула тихий стук у двері, що змусив її серце стрепенутись стривоженим птахом. Богун? Стара Гапка, яка приглядала за Тимошем, та сам хлопчик, мирно спочивали кожен у своїй постелі. Ніщо не порушувало цей морок тиші, що панував у домі та в її душі. Ганна ппідвелася та швидко підійшла до дверей:

- Хто там?

- Се я. – почула жінка по той бік дверей голос Дарки. – Виходь, Ганно, час розплати прийшов.

Ганна накинула на плечі теплу кирею, на голову – пухнасту хустку, що її колись Богун привіз із самої Німеччини, та вийшла у двір. Побачене змусило її спочатку вжахнутися, а потім сповнило її серце радісною жагою помсти кривдниці, яка завдала їй стільки душевного болю.

У дворі Богунового обійстя зібралось кілька десятків людей – жінок і чоловіків. Ганна не стала будити своїх наймитів, бо така ватага, озброєна смолоскипами, косами та вилами, здатна і без цих ледарів знести будь-кого, хто встане у них на шляху. У коливаючому світлі вогню страхітливими тінями височіли вони над її домом та високими деревами, що схилили свої важкі мокрі віття аж додолу. Побачивши Ганну, Дарка, одягнена у теплий кожух, підскочила до неї:

- Ну ось, а що я казала! Як тільки брати мої прознали, хто ховається за личиною лікарки Марії Поліщук, так одразу ж зібрали чесний люд, аби боронити наше місто від таємних вивідників, як наш Богун нині боронить мури міста.

Натовп схвально загудів. Схоже, Дарка сама того не підозрюючи, стала неформальним лідером у цій різношерстній ватазі. Ганні залишалось лиш прийняти з рук брата Дарки смолоскип та слухняно йти за цим розпашілим від випитої оковитої та наповненим темною злобою, натовпом. І з кожним кроком, що наближав їх до оселі лікарки, гомін юрби ставав все голоснішим, а слова – запальнішими. Підбурювані одне одним, йшли вони усією цією дикою ордою на одну жінку, яка, навіть, не відала про таку небезпеку, що насувалась на неї темними вулицями Вінниці…

************

Богун сяк так діставшись берега, поскакав у місто. Брама перед ним була негайно відчинена, тож він, не гаючи часу на розмови, поранений, у задубілому від води та морозу одязі, помчав додому. Йому негайно треба було зняти цей крижаний дубовий одяг, переодягнутися та попрохати Ганну аби перев’язала рану на його голові. Клятий прапороносець, це ж треба так гепнути по голові полковника, що той мало розуму від болю не втратив. Десь на сусідніх вулицях почувся відгомін юрби та вогнища смолоскипів. Місто не спало, охоплене тривогою. Мов єдиний органзім, встало воно на захист мешканців, разом із козаками. Розумів Богун, що довго вони так не вистоять, тож треба щось вирішувати. І вирішувати негайно, інакше завтра може вже бути пізно. Завтра може просто не настати. Якщо вони підуть у лобову конфронтацію, з ними буде одразу покінчено. Щось треба вигадати, видерти для себе якомога більше часу, поки Глух із Умані чи Пушкар не прийдуть йому на допомогу. Від Хмельницького він не чікував скорої підмоги, не до того було їхньому гетьману, а от ці славнії братчики можуть зібрати сили та відбити разом із ним Вінницю.

Додому він дістався, коли сиве світло вранішньої зорі пробилось крізь обрій, освітивши цей світ памороззю срібних ниток та важким холодним диханням ранньої весни. Упевнившись, що Ганни немає вдома, Богун дуже здивувався. Куди могла піти його жінка глупої ночі, не повідомивши його. Що таке нагальне викликало її з дому? Та часу на довгі роздуми не було. Богун скинув задубілий одяг із себе та так і залишив мокрою темною купою посеред світлиці. Біс із ним, хай жінки пораються із цим, а йому не до прибирання та чепуріння. Знайшовши у скрині суху чисту одежу, Іван взявся перев’язувати собі рану на голові. Виходило відверто кепсько, тож думки його сколихнула Марі. Вона допоможе йому, перев’яже рани та залікує це зранене шрамами важкого дня серце. От хто йому нині потрібен. От куди насправді лине його душа. Вбравшись у теплий кунтуш, Іван вийшов у непевне світло березневого світанку.

************

Марі, як і переважна більшість мешканців міста, тієї ночі не зімкнула очей. День провела вона у страшній тривозі, та не сміла разом з юрбою мешканців йти на мури, не сміла шукати Богуна, аби хоча б на хвильку побачити його. Там буде вона, його жінка, яка мала на нього усі права нині. Ніч також не принесла із собою спокою. Навпаки, тривога посилилась, перетворюючись на паніку, що несла її думки, мов тих нестримних коней, за мури міста. Туди, де бились не на життя, а на смерть її коханий проти її батька. Дві рідних душі, яких вона любила, незважаючи ні на що, зійшлися тут, у Вінниці, аби вирішити давні чвари та виплеснути усю ненависть, що накопичилась між ними за довгі роки нескінченних битв, поразок та перемог.

Аби відволіктися, Марі намагалась читати. Далебі у цьому маєтку була чудова бібіліотека. Проте нічого із прочитаного вона так і не запам’ятала, між тим продовжуючи читати аби згаяти час. Непевність свого становища, непевність щодо битви за Вінницю, непевність щодо їх гріховної любові з Богуном останніми дніми просто зводили її з розуму. Якби можна було відмотати час назад, чи поїхала б вона тоді у Збараж зі Скшетуським? Якби знала чим усе скінчиться, чи вмовляла б вона Тетерю взяти її з собою у Вінницю? Відповіді на ці питання вона знала завжди. Так, учинила б так іще раз, навіть знаючи чим усе скінчиться для неї, бо цей рік, проведений крадькома в обіймах Богуна, став для неї найкращим її спогадом. Це зігрівало їй душу та сповнювало серце надією. Ще не все втрачено, вони ще можуть бути щасливі разом. Він пообіцяв їй.

Раптом якийсь незрозумілий шум відволік дівчину від думок. Вона підняла голову від книги, букви якої були ледь помітні у сяйві свічей, та підійшла тихенько до вікна. Побачене змусило її серце забитись сполоханим птахом.

До будинку наближалась освітлена смолоскипами галаслива юрба, яка розмахувала косами і кричала, не криючись: «На палю сю лядську дівку!»