Розділ ХХХVІІ. Поминки за Нечаєм

Ганна дарма чекала Богуна, згораючи від змішаних емоцій. Він не приїхав додому. Жінку терзали страх та тривога за чоловіка та водночас велика образа на нього за вранішній інцидент. Не знаходила вона собі місця цілий день, а під вечір, покинувши малого Тимоша на стару Гапку, яку нещодавно найняв Богун, вона кинулась до Дарки, єдиної, хто міг її нині заспокоїти. А та вже чимчикувала до неї, розпашіла від бігу, в розхристаній киреї та наспіх накинутій теплій хустині. Від швидкого бігу ходуном ходили її могутні груди.

- Ганно! Ганно! – закричала Дарка, побачивши на вулиці жінку.

Хоч і стояв на дворі початок березня, та міцні морози зі снігом не відпускали. Рипів сніг під ногами, засліплюючи очі білосніжним блиском. Вдалині чувся тривожний відгомін військових сурм. Зовсім тут, поряд, відбувалась битва за місто, а всередині воно жило так, ніби не відбувались смертельні схватки за його мурами – ремісники у коричневих шкіряних куртках сновигали туди-сюди, як і містяни з великими кошами. Хіба тільки ринок був закритий та якась хвороблива метушня котилась вулицями.

Ганна махнула рукою та спинилась, очікуючи на засапану подругу. А та ледь не вскочила у її обійми та гаряче зашепотіла на вухо:

- Ой Ганно, таку новину я несу тобі! Таку новину! Присядь кудись краще, бо ще упадеш, як почуєш!

- Та кажи вже. – сердито відповіла Ганна. Здавалось, гірше уже, аніж було на мурах уранці, не буде. Та новина Дарки дійсно вразила її так, що вона ледь у сніг не сіла, ноги відмовились служити, тіло затремтіло.

- Приїхала до моєї куми Христі, ти її добре знаєш, пам’ятаєш як ми святкували її іменини третього дня осені. Ти іще тоді була така…

- Пам’ятаю. Дарко. Кажи вже. – простогнала Ганна, безцеремонно перервавши подругу.

- Так от до Христі, куми моєї, приїхала небога, донька її старшої сестри. Ти ж знаєш, Христя – пізня дитина, а її сестра старша од неї на цілих сімнадцять літ, тож…

- Дарко, якщо не скажеш мені новину свою у сю саму хвилину, я віддам Богові душу, поки тебе переслухаю.

- Май терпіння, Ганно, хочу тобі усе добре пояснити, щоб не думала ти, що се якась шутка.

- Я поки що ніц не думаю. – відрізала Ганна. Повз них проходила галаслива юрба, яка жваво обговорювала події за мурами. Ганна вихопила слова «Сам Богун пішов у ту атаку», і серце її стислося до малесенької цяточки десь у сонячному сплетінні. Вона так напружила слух услід галасливій юрбі, що й не відразу почула слова Дарки про якусь княжну.

- Що кажеш? – розгублено промовила Ганна.

- Кажу, що небога Христі упізнала нашу зайду, яка кинула око на твого чоловіка. Ніяка вона не Марія Поліщук і ріднею Тетері не приходиться. Там ціла історія, Ганно, та така, що очі на лоба лізуть від сеї правди. Наша лікарка – то сама княжна Маріанна Вишневецька, донька звіра Яреми. Уяви тілько яку змію ми пригріли у себе на грудях. Хай мене Божа Матір скарає, якщо вона не таємний вивідник свого батька. Чого б тоді він стояв нині під сими мурами з такою пихатою мордою. Знає харцизяка безбожний, що візьме Вінницю, як тілько його донька виконає свою місію.

У Ганни запаморочилось у голові. Це неможливо! А якщо таки правда?? Треба негайно попередити Богуна. Але як? Яким чином дістатись мурів, якщо саме зараз, у цю хвилину, її Іван веде у смертельний бій свої полки, навіть не підозрюючи, що піступний ворог уже тут, всередині міста? Від вихору думок, що пронеслися, мов табун наполоханих коней, в голові запаморочилось. Ганна сперлась на частокіл та простогнала:

- Що ж нам робити?

- Треба йти до тої лікарки та добре її розпитати. Я візьму у підмогу братів, а ти возьми своїх наймитів. Христя та Орися теж підуть. Треба її провчити, кинути у куну, та на палю її, аби знала як вводити в оману добрих людей та відбирати чуже добро!

Ганна мовчала. Їй дуже хотілося учинити те, що говорила Дарка з палаючими очима, проте десь в глибині душі не йняла віри, що та дівчина змогла обманути таких козаків як Тетеря та Богун. Тетеря мав знати правду про її походження, отже, або саме він увів у оману Богуна, або Богуну усе відомо. І це його не зупинило. Вихор думок носився у Ганни в голові. Намагалась жінка їх утихомирити, та вони закрутилися з новою силою, коли чекала вона чоловіка майже до самого ранку, а він так і не вернувся. В своїх нестримних жіночих фантазіях, які часто малюють емоційно-нереалістичні картини, уявляла жінка, як її Богун після важкого бою та блискучої перемоги подався одразу ж до тієї жінки,  щоби любитися та спочити у її ліжку. Ці картини та образи, намальовані у голові, змушували її усе більше ненавидіти та бажати відплати тій, котра відвернула Іванове серце від неї, справжньої жінки перед людьми те перед Богом.

А поки Ганна малювала у своїй багатій уяві постельні сцени свого чоловіка з польською княжною, Богун у цей час лаштував оборону монастиря. Не мав часу полковник ані на любов ані на відпочинок. Попереду на нього чекали важкі дні. І до них треба було готуватися з холодною головою.

**********

У таборі Калиновського панували такі ж люті пристрасті як і у Ганни з Даркою. Підійшовши пізно вночі до мурів Вінниці, побачили вони результати кривавого побоїща, тож одразу рушили поміж ополонок шукати поранених. Саме тоді і знайшли Лянцкоронського, побитого та конаючого від холоду, про якого говорили його ж власні драгуни, що згинув він в одній з ополонок. Бачили вони як лупцювали його козаки держаками своїх шабель, мов того собаку безродного, ще й глузували з великого воєводи. Бачили, та вдіяти нічого не могли, бо рятували власні шкури від козацької люті.

Прийшовши до тями, Лянцкоронський розповів все, що сталося у той трагічний для його кінноти день, вигукував прокльони у бік Богуна та його несамовитого зброду, божився, що з-під землі його дістане, на що Калиновський з гнівом відповідав, що досить з нього планів Лянцкоронського, у нього свої маються у запасі. Так гризли вони одне одного, ледь до бійки не дійшло після того, як польний гетьман сунув під ніс брацлавському воєводі непристойний жест, аж поки до шатра не увійшов Вишневецький. Цей воєвода був убраний пишно, мов на парад, та з-під розкішного кармазина виблискувала кольчуга, а коліна та лікті були прикриті залізом. Вигляд він мав стомлений, проте гордовитий. На його обличчі з тоненькими ниточками вусів вигравало таке пихате радісне збудження, що воєначальники припинили свої чвари та змовкли. А князь тим часом мовив: