Розділ ХХХVІ. Льодова пастка Богуна

Наступного дня після Краснянської трагедії війська Калиновського зайняли чергове містечко на кордоні Польської Корони та Гетьманської України – Мурафу. Боїв за місто не було, оскільки сотник Роман Шпаченко, який устиг туди відійти з залишками свого полку, покинув місто ще до приходу армії польного коронного гетьмана, залишивши жителів міста напризволяще. А вже 27 лютого перед Калиновським відкрив двері Шаргород. Кілька днів пробув Калиновський у цьому місті, навіть устиг прийняти депутацію від жителів Чернівців, які заприсягнули на вірність королю, аби лишень польний коронний гетьман не знищив їхнє місто.

У цей час Хмельницький отримав лист від Калиновського, в якому той у своїй військовій кампанії звинувачував загиблого брацлавського полковника Данила Нечая, буцімто той порушив перемир’я, забравши чотири прикордонні міста, що, згідно Зборівського договору, належали до території Речі Посполитої. Таким чином польний гетьман скидав із себе будь-яку відповідальність за подальшу збройну ескалацію та запевняв Хмельницького, що щиро бажає миру, проте козацькі полки не виявляють належної покори та змушують його брати до рук зброю всякий раз, коли він підходить до міста, що належить Польській Короні.

Хмельницький ні на мить не повірив Калиновському, бо напередодні отримав аналогічного листа від Адама Киселя, який продовжував засідати у Сеймі від імені козаків, та насправді всіма правдами і неправдами намагався добитися від козацької братії цілковитої покори. Війна вже не просто назрівала загравою десь там, за горизонтом, набижаючись, мов величезна грозова хмара, яка грозила щосекунди пролитися зливою свинцю та блискавицями криці. Ні. Війна уже розпочалася, і він, Хмельницький, мусить знову взяти до рук зброю, якщо хоче утримати хоча б цей шмат рідної землі.

А Калиновський тим часом взяв у облогу містечко Стіна. Проте як не намгався пробитися польний гетьман за його мури, Стіна стояла. Тамтешній сотник Калюс встиг підготуватися до зустрічі з польним гетьманом і козаки стояли насмерть, засипаючи ворога роєм стріл з-за мурів та поливаючи смолою всякого, хто наближався до брами міста. Не витримавши такого лютого опору, Калиновський розпочав переговори, які закінчились присягою на вірність королю. Задоволений польний гетьман повернув на Чернівці.

Усі ці маневри були добре відомі не лише Хмельницькому, а й Богуну, дозорці якого пильно стежили за кожним кроком Калиновського та Вишневецького. Ці два полководці ще не з’єднали свої армії, йшли різними дорогами і з різними мотивами. Та ціль у них була одна – Вінниця.

Тож не став наступ на Вінницю 20-тисячного об’єднаного війська Калиновського і Вишневецького несподіванкою для Богуна, в розпорядженні якого було всього лишень 3 тисячі вірних шабель та нескорений дух. Очікував він підмогу від Хмельницького, тому мав виграти час хитрістю козацькою, тож щодень проводив за містом, біля рову, який щодня поглиблювався за його наказом.

Вінниця була розташована дуже вдало – з трьох сторін оточена рікою, яка наразі була скута товстим шаром криги, де-не-де прорубаною ополонками для прання одягу,  та обнесена ровом, на якому височів міцний частокіл з баштами та бійницями. Сам же Вінницький замок, як основна оборонна фортеця, був збудований на острові Кемпа. Це була дерев’яно-земляна споруда, невисока, та досить міцна, аби витримати натиск ворога. З’єднувалсь цитадель із містом мостом.

Сотник кальницький на ім’я Бородій саме доповідав Богуну про стан рову:

- Рухаємось повільніше, аніж хотілося б. – говорив він, вказуючи рукою на гурти землекопів у самих сорочках, які, мов ті мурашки, зранку до ночі копали та укрпілювали оборонні редути, будували містки через заповнений водою рів. – Земля промерзла так, що спочатку доводиться гріти її вогнищами, щоби продертися хоча б на лікоть униз. Але ми вже майже закінчили. Залишилось якихось сорок десятків саженів.

- От коли прийде Калиновський та ударить залізним кулаком у ваші сорок саженів, то скажеш мені що краще - рів копати чи од його кінноти відбиватися.

- Зробимо усе, що від нас можливе, полковнику. – Бородій випростався, мов струна.

- І неможливе теж зробите. – відрізав Богун.

Добре розумів він, що підмога може і не підоспіти вчасно, а тому оборона міста повністю лежатиме на його плечах. Три тисячі шабель проти тринадцяти тисяч Калиновського та семи тисяч Вишневецького. Сили були надто нерівні, навіть, незважаючи на завзяття козаків та їх готовність стояти на цих мурах до кінця.

А увечері Богун отримав листа, який змусив його нервувати ще сильніше. Довго стояв він, видивляючись у темряві, що панувала за вікном, власні думки та плани. А в руці вогнем випікав лист Хмельницького. Писав козацький гетьман, щоб не розраховува полковник кальницький Іван Богун на скору підмогу. Має сам втримати місто. Стояв Богун у глибокій задумі, а тоді швидко вийшов з кабінету і, не зважаючи на протести Ганни, подався геть з будинку, сів на коня та помчав у темряву.

Ту останню тиху ніч він провів у обіймах тієї, з якою хотів прожити залишок свого життя. Намагався забутися, загубитися у її волоссі, тілі, у її ніжних дотиках та гарячих поцілунках. Не спали до ранку закохані, передчуваючи ті трагічні події, які можуть призвести їх до згуби.

А на ранок Богуна сповістили, що до Вінниці підходить армія польного гетьмана Мартина Калиновського. Поряд з ним йшла закута в залізо кіннота брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського та вишколені «чорні дияволи» князя Яреми Вишневецького.

Битва за Вінницю розпочалася…

**********

Про наближення передових загонів Лянцкоронського на початку березня сповістив голосний оркестр бравурських музик, які супроводжували марш польської кавалерії. Відгомін урочистох нот, підсилений ворожими сурмами, різав цю весняну тишу морозного ранку гострим лезом. Мовчазними статуями вдивлялись козаки у наближення ворога з похмурих мурів Вінниці. Ворога, про якого говорили у кожному кутку міста ось уже кілька тижнів. А той не забарився показати себе у всій красі.