Розділ ХХХV. Останній бій Данила Нечая

- Як се сталося? – нарешті спитав Богун.

- Та се те лядське кодло – Калиновський. Ледь випустив його хан, отримавши викуп від молдавського князя Лупулла, як ся собака одразу ж взялася за своє. Скілько вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Не хватило у його розуму сидіти у Варшаві, кипів від образи на нас за свій ганебний полон, тож рішив покарати добре козацтво за непокору та свою поразку під Корсунем.

Богун сидів у кріслі перед письмовим столом, заваленим різними паперами та листами. Заплющивши очі, слухав розповідь про загибель свого доброго товариша, а в голові тим часом крутилась думка про Вишневецького. Що забув він так далеко від свого родового гнізда. Збараж вистояв і Ярема залишився там. Що вело його сюди, у Вінницю?

А прибулий між тим продовжував свою розповідь. З його слів, Нечая згубила власна необереженість – він сам відкрив ворота ворогу у місто. Дізнавшись про похід Калиновського на Бар, Нечай з дозволу Чигирина,  здійснив перегрупування козацьких підрозділів у прикордонних містах Ямпіль, Красне, Шаргород та Стіна, зосередивши основні сили у Красному. Такі дії полковника стали ідеальним приводом для відновлення військових дій. І поки Нечай святкував Масляну у Красному, гуляючи на всю котушку, та не забороняючи упиватись своїм братчикам, Калиновський надіслав кіннотників, які швидко винищили передовий гарнізон сотника Романа Шпаченка (Шпака) у сусідньому селі Ворошилівка, який у разі небезпеки мав попередити козацьке товариство про наближення ворога.

- Як нам потім стало відомо, Шпак разом із двома побратимами, які й лика не в’язали, так бистро чкурнув до Мурафи, що й забув попередити Нечая про тую пакість, що на нього насувалась. – розповідав гінець.

На світанні у Красному стався пролог майбутньої катастрофи – козацька залога після веселих святкувань у темряві не розрізнила кіннотників Лянцкоронського, що йшов разом із Калиновським. Січовики прийняли їх за на той момент вже розбитий загін Шпака, тож відчинили міську браму, спокійно впустивши коронне військо всередину.

Пізно зрозумів Нечай помилку вартових, пізно схаменувся, пізно вдарили сурми.

- Побачивши, що справа його кепська, ускочив Нечай на коня та бився, мов ошалілий. Розумів-бо, прийшла його смертна година, тож хотів забрати з собою на той світ якомого більше ворогів. – розповідав гінець. – У розпал битви він гукнув мене і закричав: «Вусе, як тілько смерть закриє мені очі, скачи до Богуна, повідом про мою загибель і попередь про наступ Калиновського». Той бій був лютий, вулиці сповнились ріками крові та трупів з одного та другого боку. Не здалися ми ворогові так просто, сотнику, забрали їх на той світ із собою сотнями. Швидко виносили з найближчих домів усякі скрині та домашній скарб, навалювали на вози та робили барикади, годилися на те і наші власні мерці. Страшне то було видовище. До нас приєдналось і місцеве населення, хто з мушкетами, хто з вилами, а хто й зубами гриз горло нападникам, така ненависть у люду до нашийників. Калиновський лютував як той дик, волав аби притягли йому Нечая живим, та луччей не ставало – ми оборонялись завзято, а сей халамидник Небийбаба ще й пісню веселу затягнув. Я думав, лядського гетьмана грець ухватить. – від згадки про цей інцидент, чоловік навіть посміхнувся і продовжив свою невеселу розповідь:

-Та не було на нашому полковнику ані золотих лат, як у Калиновського, ані шолома срібного, щоби захистити груди та голову. Вискочив із шинку у розхристаній сорочці, устиг тілько жупан нарозпах накинути, так у тому й бився. Лиш оселедець розвивався на його виголеному черепі серед мерців та тої грязюки. Я бачив як Калиновський запримітив нашого полковника, як зібрав загін та наказав відрізати Нечая од козаків. Кричав я нашому полковнику, кричав так, що у горлі пекло, та у розпалі бою ставав він глухий мов той тетерук. В якийсь момент вдалося ляхам відтіснити нас від нашого полковника, хоч всипали вони своїми трупами вулиці так, що не можна було пройти. Та наш полковник того вартував! Одне козацьке життя за тисячу ляхів! Не кожен здатен так прожити! – зі щирим захопленням промовив козак Вус, а тоді важко зітхнув. – Вони оточили його та застрелили. Прямо у груди, де висів православний золотий хрест.

Він змовк на хвильку, немов збираючись з думками, а тоді продовжив:

- Як тілько згинув наш полковник, ми зі жменькою січовиків зачинились у замку та продовжили оборону. Тіло Нечая ми таки у них відбили та поховали як належить. З усіма почестями та відспівуванням. Наш отець Гавриїл, хоч і має ледачу вдачу, проте свої святії справи робить вправніше, аніж козак шаблею махає. Багацько полягло нас там разом із Нечаєм, ох як багацько. Та не збирались ми віддавати свої душі задарма, рішили боротися до посліднього. Сам Калиновський приймав участь у штурмі замку, бачили ми його, червоного від люті, під мурами, кричав собака шолудивий про непокірну чернь, яку він виріже до ноги, та у відповідь йому зі стін замку неслися лиш глузування. Не стерпів лях та наказав гатити по нам з усіх гармат. Страшна канонада не припинялась до самої ночі. Сотник Кривенко наказав нам прориватися у степ та йти до Вінниці, сказав - треба скористати шанс та йти до Богуна. Попередити. – чоловік важко зітхнув від спогадів, що навалилися важким каменем на серце. – Пізньої ночі, коли ляхи, нарешті вгамувались, наш невеликий загін таки прорвався у степ. А опісля ми взнали, що підпалив вражий Калиновський замок разом з містом. Немає Красного більше, сотнику. Ніхто не вибрався з того вогняного пекла. Григорій Кривенко, сотник Красного, теж загинув.

Данила більше немає. Богун не міг у це повірити. Довго мовчав він, намагаючись усвідомити та прийняти почуте, аж поки не відчув усередині якусь дивну пустку. Мир скінчився. Його нехрист Калиновський спалив власноруч разом із жителями Красного та порубаним Данилом, його вірним товаришем та добрим побратимом, який приходив на допомогу всякий раз, як треба було, який підтримував усі його ідеї, заступався за нього, коли він на Січі ще у простих козаках ходив, ділив із ним ложку каші у похідних маршах, прикривав спину у численних баталіях. Не стало славетного полковника, загинув хрещений батько малого Тимоша. Немає більше Брацлавського полку. Полягли вони усі в Красному.