Розділ ХХХІV. Так серце сильно крається від болю

- Коли батько сказав, що ви відступаєте, я зрозуміла, що це мій останній шанс вирватися з пастки свого заміжжя та батькової неволі. – розповідала Марі, коли чоловіки занесли Тетерю у дім та поїхали собі, залишивши Богуна наодинці з дівчиною.

Вони сиділи у ошатно вмебьованій світлиці, на підлозі якої лежали м’які турецькі коври, надаючи кімнаті затишного теплого вигляду. У вітальні стояли красиві канделябри, камін з полицею, білі стіни прикрашали портрети колишніх господарів. Блакитного кольору меблі доповнювали цей гармонійний ансамбль. Тетеря явно був не при ділах, обираючи будинок для прожиття. Оселю вибирала Марі, яка відрізнялась надзвичайним смаком.

- Я вибралась зі Збаража тим самим потаємним ходом, яким приходила до тебе. - говорила дівчина, дивлячись на Богуна, який сидів у м’якому кріслі так, ніби то був дерев’яний ослінчик – спина прямо, рки схрещені на грудях. – Відшукала Тетерю. Це було легко зробити у тій метушні, що учинилась після звістки про поразку Хмельницького.

- Він не зазнав поразки. - стрепенувся Іван. – Його зрадив хан.

- Так, але завдяки цій зраді Збараж устояв, а вам довелося спішно звідти забиратися. – погодилась дівчина і продовжила свою розповідь. - Тетеря не хотів мене брати, обзивав усілякими словами, казав, що я навіжена і не розумію яке життя собі обираю. Та між життям на свободі, хоч і не під своїм ім’ям, та життям у клітці заміжжя з нелюбом та під тиском батька-диктатора, вибір очевидний.

- А я? – спитав Богун. – Чому ти не сповістила мене? Я шукав тебе усюди і усюди отримував відкоша. Ти як у воду канула – ніхто не бачив і не чув про тебе. Я навіть подумав, що ти померла.

- А що ти? На тебе тут чекала жінка і твоя дитина. А нашій дитині не судилося побачити цей несправедливий світ. Я умовила Андрія не розповідати тобі про мене і увесь цей час, поки тебе везли з-під Збаража знаходилась недалеко та спостерігала за тобою. Тетеря повідомив, що я його далека рідня, і віддав мені половину цього будинку. Нині мене звати Марія Поліщук. – дівчина глянула на коханого і погляд її потеплішав. - Іване, я бачила твою дитину. Твоя жінка привозила Тиміша до мене, коли він хворів. Він чудовий і такий схожий на тебе. Хіба могла я сповістити про себе, дивлячись яка радість росте у вас із жінкою.

Іван згадав безупинне базікання Ганни про неймовірну лікарку.

- То ця знаменита лікарка, про яку говорить усе місто, то є ти? – здивовано перепитав він.

- Тепер я заробляю собі на життя чесним трудом. Не княжна я більше. Моє життя розділене на до та після. І ти бережи мою таємницю, проше тебе, бо хто зна що буде зі мною, як дізнаються у Вінниці про моє істинне походження.

- Я нікому не скажу про тебе, але…  - Іван схвильовано ускочив з крісла. - А моє життя? За моє життя ти хіба не думала? Як Тетеря міг так зі мною учинити, бачив-бо як побивався я за тобою, як шукав тебе. Я виливав йому душу, а він мовчав.

- Не криви душею на Андрія. Добрий він товариш і щира людина, не пустив мене у образу, а допоміг у таку скрутну хвилину, хоча й у самого доля була непевна. – відповіла Марі.

Іван підняв очі на дівчину:

- Ти сумувала за мною?

Марі сумно всміхнулась:

- Якби сказала, що ні, ти б мені все рівно не повірив, Іванку.

Богун ступив до неї, намагаючись обійняти, але дівчина зробила крок назад та застережливо підняла руку:

- Іванку, у тебе своє життя, а у мене – своє. Могли ми кохати один на одного, далекі від твого дому та твоєї жінки. Та зараз, тут, у цьому місці, не можемо ми любитися так, як любилися раніше. Навіть стіни мають вуха, а життя моє залежить від того скільки людей знає про мене.

- Можеш покластися на мене! – запально вигукнув Іван. – Ні одним порухом брови не видав я тебе там, на ганку, коли узрів, таку красиву у цій сукні, коли побачив як близько ти, лиш простягни руку. Не хвилюйся, любове моя, ніяким побитом не зірвуться з моїх вуст слова про твоє походження. Най будеш ти ріднею Тетері, лікаркою Марією Поліщук, але не відкидай мене, голубко моя, від свого серця, змилуйся над моєю грішнею душею, бо голова моя горить від самої думки про те, що ти більше не маєш любові до мене у своєму серці.

Марі мовчки схилила голову, закривши обличчя руками. Богун рвучко наблизився до неї, узяв за ці ніжні ручки та підняв її голову за підборіддя. В небесних очах його мавки бриніли сльози, такі чисті, мов кришталь на дні прохолодного струмка. Богун нахилився та ніжно торкнувся її очей, відчувши солоний присмак її думок на своїх губах. Тоді подивився їй у вічі і торкнувся її вуст…

*******

Ганна не одразу помітила зміни, що відбулися з Богуном. Проте його поведінка щодень змушувала її здивовано споглядати на свого чоловіка. Перше, на що звернула увагу жінка – відсутність неприємного запаху оковитої, з яким Іван незмінно вертався майже щовечора з шинку. В такі вечори він вів себе весело, іноді аж занадто, нахиляючись до Ганни з черговим п’яним жартом та дахиючи на жінку цим нестерпним запахом. Вона навіть не мала кому поскаржитися, бо батьки її були далеко, а у Вінниці, крім тітки Тетері та кількох сусідок, у неї більше нікого не було. Тетері жалітися марно, бо випивав він якраз разом із її чоловіком.

Відсутність запаху, тим не менш, не зменшила походи до шинку. Що він там робив, якщо не пив голірку чи медовуху, Ганна не знала, але чула про інцидент з Тетерею у шинку, тож гадала, що її чоловік приглядає за товаришем. Вона лишень ламала голову над тим, яка думка спонукала її чоловіка кинути горілку та жити як доброму християнину, а не як розгульному козаку. Їй лестила думка про те, що цим змінам вона завдячувала собі, своїм старанням та відданості чоловіку, проте була надто кмітливою, щоби йти на повідку таких бажань. Так, їй дуже хотілося, щоби це пояснювалось саме так, проте вона була не з тих, хто задовільняється власними мріями. Їй потрібно було знати правду. І вона до неї докопається будь-яким чином. Не була б вона Ганною Богун.