Розділ ХХХІІІ. Доленосна зустріч

Тяжко довелося коронному війську під Зборовом. Отримавши звістку від князя Вишневецького, яку передав Скшетуський, король наказав йти до Збаража, проте за день ходу до міста його перестрів Хмельницький та зненацька напав на армію Яна ІІІ Казимира. Втративши того дня більше 4 тисяч жовнірів, король наказав спішно переправлятися через ріку Стрипу та будувати там укріплений табір. Місце було вибране вдало - ріка загороджувала королівське військо з трьох боків, а 3 мости з'єднували польський табір зі стародавніми оборонними спорудами Зборова. Проте козацька артилерія, підсилена здобутими напередодні гарматами короля, обстрілювала табір з одного кінця до іншого, а наступного дня війська Богдана так потужно атакували ворога, що увірвались до табору та самого міста. Однак закріпитися не змогли, а тому відступили, щоби наступного дня зібратись у кулак, ще потужніший, ніж напердодні. Ситуація в польському таборі стала критичною, тож сам король Ян ІІІ Казимир відправився до шатра хана Іслам-Гірея на перемовини. По результатам цих перемовин король заплатив татарам великий відкуп та дозволив грабувати українські території на шляху свого повернення до Криму.

Не маючи сил аби воювати одразу з двома такими грізними союзниками як польський король та кримський хан, Хмельницький не зміг ослухатись наказу хана. Знав-бо добре – якщо не припинять козаки, розділені навпіл облогою Збаража, наступ на військо короля, Іслам-Гірей може піти проти них та вдарити своєю кіннотою, завершивши битву під Зборовим повним розгромом гетьманського війська. Осягнувши усю гіркоту свого становища, ледь не заридав Хмельницький від підлої зради хана після стількох блискучих козацьких перемог. «Сурміть відступ!» - наказав він своїм старшинам, а тоді повернувся і прошепотів до ікони, що завше висіла в кутку його шатра: «Чму ти такий несправедливий до мене, Боже? Чому ти такий несправедливий до України?»

 Хмельницький під тиском кримського хана змушений був укласти невигідний для себе договір. Зборівські угоди формально визнавали існування Української держави – Гетьманщини – у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Однак ці угоди не задовільняли потреб українських селян, що воювали разом з козаками. Тим більше, як виявилося пізніше, місцева шляхта, яка в результаті договору втрачала свій вплив та власність в Україні, не збиралася виконувати його умови.

Битва під Зборовим була програна. Проте визвольна війна українського народу тривала…

Хмельницький не збирався миритися з тим станом справ, які мав на той момент. У Зборівських угодах реєстр гетьманського війська не мав перевищувати 40 тисяч, проте Богдан і не думав опиратися на такі нікчемні цифри. Він самовільно запровадив реєстр у 50 тисяч козаків, додавши до нього ще й запасний реєстр з 20 тисяч шабель, які формально віддавав у розпорядження свого старшого сина Тимоша. Але й цього було мало невгамовному гетьману, тож кожному з реєстрових козаків дозволено було мати двох помічників-зброярів. Таким чином козацьке військо нараховувало більше 200 тисяч осіб. Крім того, Хмельницький продовжив активне листування з іноземними володарями, а всередині країни були запроваджені демократичні реформи, покладені підвищити рівень життя посполитого люду на його землях. У Варшаві, Відні, Стамбулі й навіть у Римі віддано працювала гетьманська розвідка з числа православної шляхти, яка жадала повного звільнення українських земель з-під впливу Польської Корони.

Сам Чигирин з того зловісного 1947 року, коли змушений був покинути його гетьман разом зі жменькою вірних комонників, виріс у красиве охайне місто, у ньому навіть запрацював власний монетний двір. Подорожніх зустрічали десятки гармат на нових укріпленнях, побудованих за новою європейською системою бастіонних укріплень, та могутній козацький гарнізон, розташований всередині. Державне значення міста як гетьманської столиці відчувалось і в метушні люду на його вулицях та в його розмаїтті – там снували галасливі волоцюги та мандрівні барди, чужоземні посли в дивних пишних одежах та козацькі старшини, вбрані не менш помпезно.

У такій напруженій роботі на визволених землях промайнула осінь, а за нею й зима пройшла, лютуючи на вулицях хуртовинами та заглядаючи у шибки крижаними морозними візерунками.

Богун одужав та намагався пристосуватися до того життя, що вготувала йому доля, коли вивезли його, ще кволого та безсилого, з-під мурів Збаража та передали у дбайливі руки Ганни. Хоч як намагався він розшукати сліди Марі, дізнатися щось про її долю, послати їй звістку, та зробити цього йому не вдалося. Ганна, обливаючись гарячими слізьми, виходила свого чоловіка та поклялася віднині стати йому доброю дружиною. Аби він лишень жив. Лід на її серці розтанув. Проте не милими були Івану її дотики, не проймали його серця її ніжні слова, не збурювали бажань її гарячі нічні обійми. Лиш Тиміш, його первісток, був справжньою насолодою та зміг повернути козаку барви життя. Малеча радісно реготала всякий раз, коли підіймав він його на руки та високо кружляв над головою. Тягнулися пухкі рученята сина до шабель та пістолів козацьких, а Іван радів з того, бо добрим козаком росла його дитина. Рідко хворів Тиміш, ріс здоровою дитиною. Лиш кілька разів лихоманила його гарячка, та Ганна швидко відвозила його до лікарки, яка докторувала на околиці Вінниці. Не раз слухав Іван торохкотіння Ганни про надзвичайні здібності цієї лікарки, яку у Вінницю їм «послало саме небо», та не звертав уваги на цю бабську балаканину. Жінку хлібом не годуй, дай погуторити про нісенітниці.

Занадився він ходитит до місцевого шинку, де за допомогою оковитої намагався забути хруст розкроєного черепа Охрімця, висолоплений язик повішеного Глуха, проштрикнуті списами тіла побратимів, розкидані руки, ноги та шматки тіл тих, з ким довгий час боровся за долю України. Намагався забути свою мавку, запах її стрункого піддатливого тіла, її очі, такі бездонні, мов небо ясної пори. Їхні довгі розмови в будиночку на околиці Збаража, де вони були щасливі. Чому доля така нещадна до тих, хто, попри божевілля та несправедливість цього світу, шукає паростки любові на згарищах людської безжальності? Що насправді керує цим світом – люта зла сила, що змітає усе добре на своєму шляху, чи любов, яка зароджує щось тепле усередині кожного, хто доторкнеться до цього таїнства та спізнає її?