Розділ ХХХІІ. Полиновий присмак перемоги

Хмельницький добре знав про розташування війська Яна Казимира, знав, що той не пішов на Збараж, а рушив до Золочева, проте міг будь-якої миті розвернути свої війська, а тому не став чекати гетьман такого несподіваного маневру, а пішов йому навперейми, аби дати бій королівському війську біля Зборова - місцина була ідеальною для розташування табору та укріплень.

Гетьман був уже майже біля Зборова, коли принесли дозорці йому невтішні новини – остання облога Збаража, що відбулась 15 серпня і на яку він покладав стільки надій, захлинулась, не дала ніякого результату. Збараж не було взято, та козаки продовжували його облогу, чекаючи наказів свого провідника. А наступного дня привели у табір Хмельницького кількох знесилених сіромах, які розповіли про долю війська Кричевського.

З німим заціпенінням слухав гетьман двох напівживих козаків із табору свого найвірнішого товариша, бо саме звідти прибились до нього ці два сіроми. Вони розповіли, що через брак часу київський полковник був змушений повести своє військо не відкритими шляхами, а уздовж Дніпра, не знаючи добре місцевості. Переправившись через Прип'ять неподалік Мозиря, Михайло Кричевський рушив до литовського війська, що на той час перебувало в районі Лоєва. З лівого берега козаків Кричевського прикривав Чернігівський полк на чолі з Пободайлом. Опівдні 31 липня козаки Кричевського сходу розпочали штурм ворожих позицій. У розпал бою загін литовської кінноти, що саме повертався з розвідки, несподівано атакував українське військо з тилу, розірвавши козацький табір навпіл, половина з якого потрапила у оточення та була знищена. Побачивши це, Подобайло почав спішно переправлятися на правий берег, щоб прийти на поміч українському авангарду. Та Радзивілл постійними потужними атаками своєї кінноти скинув його полк у Дніпро і фактично розстріляв у воді беззахисних козаків. Страшний бій точився до темної ночі і завершився повною поразкою української армії. У тім бою загинуло до 10 тисяч козаків, решта відступила до свого табору в лісі, де продовжили відчайдушну оборону.

- Тяжкий то був день, тяжка ніч. – говорив один з козаків. – Ми оборонялись як могли, не маючи надії на порятунок. А потім сей клятий литовець дав відбій, залишивши нас, виснажених, поранених у понівеченому таборі. Вночі Кричевський дав наказ вибиратися з оточеня. Всі пішли. Крім нього.

- Як се? – скинув очі Хмельницький, який до цього часу мовчки слухав нелегку розповідь.

- Полковника було смертельно поранено, та й велика провина лежала на його серці через загибель війська, яким він орудував. Вранці литовці у таборі знайшли лише його. Він наказав залишити себе на ношах там, у лісі. Певно й сконав на очах у ворога.

- Гетьмане, батьку, до вас дозорець зі Збаража. – до шатра увійшов високий козак.

Хмельницький лиш махнув, щоб гінець заходив. Говорити щось нині йому забракло слів. Потім він оплаче свого вірного товариша, а зараз має думати про подальші дії.

- А Радзивілл? - повернувся він до козаків.

- Він не пішов далі. Доброго прочухана ми йому таки виписали під Лоєвим. Він утратив там майже усе своє військо та артилерію, то й повернув назад. Київ стоїть, батьку. Полковник Кричевський виконав твій наказ.

Увійшов засапаний гонець. Хмельницький наказав нагодувати сіром із залишків армії Кричевського, а сам повернувся до новоприбулого. Був він того дня готовий до будь-яких новин, та те, що почув, вразило його у саме серце.

- Батьку, приніс я лихії новини у недобру мить. – мовив гінець, знімаючи шапку.

З його печального жесту Хмельницький одразу зрозумів, що хтось загинув. І загинув не простий козак, бо масово гинули вони щодень у страшних битвах і смерть їх була оповита славою, та не такою, аби про неї треба було давати звістку самому гетьману. Ні. Загинув хтось із його полководців, з тих, з ким ділив військові ради та кашу на Січі, до чийого голосу прислухався.

- Хто? – тільки й спитав Хмельницький.

- Батьку, згинув лютою смертю під мурами Збаража славетний Морозенко, під орудою якого знаходилась уся наша кіннота. Та такою могутньою була сила духу у нашого полководця, що не впав козак, скошений трьома смертельними ранами. Продовжував він стояти, впираючи шаблю у землю. І ніхто з жовнірів не наважився підійти до нього. Аж поки серце його не зупинилось, а бездиханне тіло славетного лицаря не упало на окроплену кров’ю траву.

Хмельницький опустив голову, віддаючи останній знак шани славетному полководцю, який був улюбленцем народу, і про загибель якого тужитиме не поодинока українська душа, а уся Україна, оплакуючи той жалобний день у своїх піснях:

Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Мов у тумані донеслись до гетьмана слова худого як тріска гінця:

- Були іще важко поранені сотник Іван Богун та полковник Кіндрат Бурляй.

***********

- Марі… Марі… - пересохлими губами шепотів Богун, а у відповідь йому лилося ніжне: «Я тут, любове моя» і прохолодна рука лагідно торкалася його неголеної щоки… А потім поринав він у звук сурм під Жовтими Водами та гуркіт тисячі копит ворожих коней, закованих у залізо, під Корсунем. Снились йому залпи гармат під Пилявцями та просяклі дощами мури Збаража. Бачив він у своїх неспокійних снах вишкірені обличчя мерців у синіх жупанах та пробиті наскрізь тіла побратимів, кров яких змішувалась з сирою землею. А іноді його поглинала темрява і лиш легкий дотик до неголеної щоки та цей ніжний шепіт: «Я тут, любове моя», повертав його до вогнів козацького табору під Жовтими Водами та стогон землі від тисячі копит під Корсунем….

**********

Біля намету з пораненим Богуном зчинилась якась незрозуміла метушня. Тетеря, який ці два дні не відходив від пораненого товариша, вийшов назовні:

- Що се за гвалт? – невдоволено запитав він у вартових і тут помітив Крису, а біля нього стрункого та на диво вродливого… жовніра, одягненого у синій жупан, шаровари та високі ботфорти.