Розділ ХХХ. І все-таки до тебе думка лине

Коли біль у грудях трохи вщух, Богун прохрипів, не впізнавши власного голосу:

- Звідки се знаєш?

- Криса сказав. Вона знаходиться у Збаражі разом з отим пройдисвітом Скшетуським, бодай би його нарешті чорти вхопили. – вилаявся Тетеря.

Богуну здалось, що перед ним розверзлась бездна, готова тієї ж миті поглинути його. Щоб і сліду не залишилось від доброго козака. Бо й слід його став такий, що лише приносить розбрат поміж козаків.

- Криса щось знає?

- Ні, хто ж йому скаже. – Андрій ледь хитнув головою, облизав пересохлі губи та запитав. – Що зкомпонуєш? Збараж в облозі, якщо туди дістануться січовики, їх усіх переб’ють.

- А біс би його забрав, того гольтіпаку. Хто надоумив його узяти Марі до Збаража, і що вона взагалі тут робить, вона ж мала бути в сей час у Литві. – Іван смачно сплюнув на землю і замислився.

Ганна була десь далеко, вона здавалась блідим маревом супроти яскравої світлокосої та світлоокої польки, стрункий стан якої та це бездонне небо в очах манили та дурманили так, що він ночами не знаходив собі місця навіть тут, у лапах смерті, що чигала на нього, видивляючись з мурів Збаража.

- Поклич-но мені Крису. – сказав він Тетері, який очікував на рішення Івана з якимсь безкінечним жалем у очах. - Казав він Кривоносу, що знає як пробратися у Збараж, я чув се учора. Та й Марі якось прохопилась, що тут є таємний хід, десь під ровом. Я був тут, я знаю як пройти до замку непоміченим.

- Ех, пропав козак ні за цапову душу - з жалем мовив Тетеря.

- Так, проппав я, пропав, мій вірний побратиме, і може йду я нині на вірную гибель. Та якщо не зроблю сього, то не пробачу собі до кінця свого нікчемного животіння.

Тетеря мовчки вийшов з шатра, щоб незабаром повернутися разом із Крисою.

- Кликав, Іване? – мовив чорноокий козак, шапка якого була по-лихвацьки скошена убік.

- Так. Маю дещо тобі розповісти. – стиха мовив Богун до побратима. – Але будеш тримати се в страшній таємниці, бо інакше життя моє буде скінчене тої миті, коли розтулиш ти рота.

- Моя душа та моя шабля належать тобі. – схвильовано відповів Михайло.

- Проведи мене таємною дорогою у Збараж. Зараз. – мовив тоді Богун.

- Чи ти здурів, Іване, якого гаспида ти задумав!? Якщо нас помітять, то допетрають наших планів, і Збараж не буде взято, а голови наші прикрашатимуть мури цієї проклятої цитаделі. – схвильовано відповів Криса.

- Якщо Збараж буде взято, загине у ньому і моя душа. Я не маю вибору. Якщо ти не зголосишся мені допомогти, я піду туди сам. – рішуче мовив Богун і, зібравшись з силами, чесно розповів товаишу до кого збирається за мури, де на кожному кроці на нього чигає смерть.

Криса мовчки слухав, а опісля лише голосно зітхнув. Не очікував він від Івана такої розповіді та такої відвертості. Та якщо вже сам Богун розповів про свої душевні митарства, отже, справа була дійсно сильнішою за життя. Умів цей славетний воїн перетягти на свій бік будь-кого, особливо побратимів, які були віддані йому душею і тілом. Добре розумів Михайло наміри Богуна, знав, що той не відступить. Хіба лишень у тому випадку, як посадити його в колодки, ніби найганебнішого підлотника чи недоляшка. Та на таке Михайло ніколи б не пішов – здавати своїх, побратимів, які готові один за одного горою стояти насмерть – то справа не козака, не людини і не доброго християнина. Він знав, що допоможе Івану. Знав іще від самого початку, ще до того, як розповів Іван хто терзає його душу з обложеного замку. Богун такий козак, що викомпонує, вимізкує, вже хіба лусне, а не покине своєї гадки.

- Сей світ набитий бабами та іншими оказіями. – пробурмотів під ніс Криса, і кивнув Богуну на знак згоди.

Йти рішили глупої ночі. Саме в такий час повіки важкі, а сон глибокий. Навіть у тих, хто стоїть на стражі. Вони швидко оминули свій табір, сонних козаків, які хропли так, що певно чути було їх у самому Збаражі. Лише коні невдоволено та злякано фиркали, коли дві тіні прошмигнули повз них. Діставшись річки, Криса почав розстібати шаблю та ховати її у кущі поблизу. Іван послідував його прикладу. Він і гадки не мав куди веде його Михайло та цілком покладався на його слова. Тому коли Криса тихенько пірнув у темні холодні води рову, Богун негайно ж пірнув за ним. Дорогою вони майже не розмовляли, а у воді і поготів. Богун мовчки плив за ледь помітною у нічній млі спиною Криси та подумки молився. За Ганну, за Тимоша, за Марі та за свою безталанну душу, бо знав він що творить лихе, що злигався з ворогом, а вдіяти проти того нічого не міг. Серце, таке спокійне та розмірене, нині билося у шаленому темпі. Воно перемогло, це бісове серце. Якби ж можна було його вирвати з грудей та залишити у цих холодних водах разом із думками про мавку та її теплі губи, ніжні руки та шепіт біля вуха: «Я завжди чекатиму на тебе, мій Іванку». Хіба може він зрадити її віру в нього?

Тим часом Криса несподівано пірнув кудись на саме дно і Богун за своїми невеселими думками ледь не пропустив цей маневр. Не набравши як слід повітря у груди, він пірнув услід за товаришем. Вода каламутна, темна, враз оповила усе його єство. Тиша. Така жадана, така лагідна. Хотілось залишитись тут, на дні рову Збаража, разом з усіма своїми думами та печалями. Він майже не бачив Крису, просто плив кудись уперед, відчуваючи, що ще трохи і почне задихатись від браку повітря. А бодай би його, не вистачило ще щоби його тіло виловили під товстими мурами Збаража, набрякле від води як пузо у бурмистера. Богун відчував, що з кожною миттю утримувати дихання стає дедалі важче, легені пекли вогнем, очі почало заливати водою, він осліп і оглух, та вперто плив кудись вперед, аж поки не відчув як важка рука з силою шарпонула його за плече та потягла десь туди, наверх, у прохолоду ночі.

Криса ледь витяг Богуна з води, бачив, що той уже почав відставати, та не міг спинитися, адже кожна згаяна мить могла бути роковою, вони пливли якраз під мурами Збаража, їх могли помітити на стіні. Коли Іван трохи оклигав, відкашлюючись водою, то помітив що вони знаходяться в саду, принаймні йому так здалося уночі, бо бачив лише віття дерев та мури замку, де була його Марі. Чи спить його кохана, чи й очей зімкнути не може, дивлячись на козацькі костри за мурами.