Розділ ХХVІІ. Зарево Пилявецької битви

Повсталі продовжували спустошення і, скоріше керовані порадами Хмельницького, аніж ним стримувані, восени уже кидали свої відчайдушні ватаги аж до передмість Варшави.

Коли Кисіль з призначеною Сеймом комісією вирішив податися до України, його поїздка безперервно затримувалась через різні нові перешкоди. То шлях їм перетинали озброєні ватаги і треба було втратити багато часу, щоб з ними домовитись, хоча комісари й показували пропускні свідоцтва з печаткою Запорізького війська, а крім того мали й ескорт регулярного козацького загону. То ширилися чутки, що депутація з України була посаджена на палю у Варшаві і збунтована чернь хотіла для відплати порубати комісарів.

Всі ці затримки були навмисне придумані Хмельницьким для того, щоб виграти час на підготовку війська. Отож, діставшись врешті-решт до українського прикордоння, польські депутати з жахом дізналися, що неподалік перебуває сам Хмельницький на чолі 80-тисячного війська. Він переказував їм, що всі його зусилля укладення миру виявились даремними, тому не хоче всупереч волі народу вести переговори з Польщею. У розпачі Кисіль не спробував з ним навіть зустрітись і подався зі своїми супутниками в польський табір, розбитий у Глинянах, що на Львівщині.

Сподівання на мирне вирішення проблеми затримало воєнні приготування поляків. Коронний і польний гетьмани на той час були ще татарськими бранцями. І треба було спішно призначити інших воєначальників. Якийсь час гадали, що булаву командуючого одержить Вишневецький, але своєю пихатістю він нажив багато ворогів, та й був надто гордий, щоб випрошувати голоси рівних собі. Крім того, вважали небезпечним обирати людину, відому своєю ненавистю до козаків у той час, коли з ними ведуться переговори. Сейм призначив командуючим коронного війська багатого і впливового князя Владислава-Домініка Заславського, більш відомого розкошами і пристрастю до розваг, аніж військовим талантом. Його помічниками стали Конєцпольський Олександр, коронний хорунжий, сміливий до відчайдушності, але як і його начальник, неспроможний керувати воєнними операціями, та Миколай Остророг, коронний підчаший, який у той час вважався серед своїх співвітчизників відомим ученим, бо мав бібліотеку.

Хмельницький добре знав їх усіх, особливо Конєцпольського, і серед козаків називав їх глузливими прізвиськами: Заславський у нього був «Периною»,  Конєцпольський – «Дитиною», а Остророг – «Латиною».

Протягом серпня 1648 року польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував у Глинянах та біля замку Човганський Камінь 40-тисячну армію, а з урахуванням допоміжного складу – близько 100 тисяч чоловіків. Обурений тим, що Сейм надав перевагу в командуванні таким нікчемам, Вишневецький поклявся бути безстороннім спостерігачем визріваючої битви, однак при перших пострілах войовничий запал князя поборов його стриманість, і він знову взявся за зброю, підняв свої вишколені військові загони і вирушив у похід, готовий провадити свою власну воєнну тактику, ігноруючи накази регіментаря, призначеного Сеймом.

Та й коронне військо, так само як і князь, не поважало своє керівництво. Замість того, щоб правувати в генеральний штаб у Глинянах, значна частина шляхти приєдналась до Вишневецького. За їхнім прикладом пішло кілька капітанів-чужинців. Таким чином, коронне військо за своєю чисельністю і рівнем вояків було значно слабшим, ніж це вважалось на Сеймі. До того ж, воно було знесилене великою кількістю спорядження та людей, котрі не брали участь в битвах.

Польські магнати навіть у військових походах оточували себе надзвичайними розкошами, що іноді перевищувала розкоші їхніх пишних замків. Один капітан чи навіть звичайний гусар, потребував кількох возів з наметом, обставою, часто срібним начинням, не кажучи вже про різноманітну провізію. Вуздечки та кінська збруя були з важкого срібла. Оксамитові чепраки (товсте суконне покривало для захисту спини коней) були оздоблені золотом або перлами. Вони чванилися тим, що в польових умовах мають не менш пишні столи, ніж у Варшаві, і так само довго бенкетують. Багато польських вояків, як і їхні предки скіфи, возили усе своє майно за собою. Отож за військом тягнулися довжелезні обози, наладовані усіляким непотребом, воно мусило харчувати натовп слуг та блазнів, від яких годі було чекати якоїсь допомоги. У військовому таборі Заславського срібла було більше, ніж свинцю.

Вражений і стривожений безладдям, що панувало в його війську, Заславський вирішив поступитися своїм гонором головнокомандувача, спонукати Вишневецького діяти разом для спільного порятунку. Він подався у стан князя і попросив, щоб про нього доповіли.

- Ну, що там? Припекли козаки вам спини? – насмішкувато промовив Вишневецький, коли Заславський увійшов до його намету.

- Я прийшов не для того, щоб ми ображали один одного. Нам потрібно об’єднати свої зусилля. В ім’я Вітчизни. – сказав Заславський. – Невже ми дозволимо нашому гонору взяти верх над ненавистю до черні і дозволити їй подолати нас, шляхтичів? Княже, подумай. Ти можеш увійти в історію як переможець всеукраїнського повстання. Твоє ім’я закарбується в пам’яті людей, тебе прославлятимуть.

Завагавшись на якусь мить, Вишневецький ладен був поступитися, коли ж необережне слово Засвлавського поранило його надмірне честолюбство:

- Дивись, щоб бунтівник Хмельницький не збив з тебе пихи. – засміявся Заславський, але Вишневецький не розділив його жарту.

- Що ти мелеш, нікчемо! – люто вигукнув він, втрачаючи залишки тверезого розуму.

- Я ж пожартував. – почав виправдовуватись новопризначений коронний гетьман, та Вишневецького було уже не зупинити:

- От сам і воюй з цими мерзенними бунтівниками. А я посміюся збоку, якщо ти такий мастак на жарти.

І скільки Заславський не вмовляв його, скільки не виправдовувався, все виявилось марним. Вишневецький крізь зуби лише погодився брати участь у військових радах. Про об’єднання свого корпусу з коронним військом він не хотів навіть чути і став окремим табором за кілька верств від штабу головнокомандувача.