Розділ ХХVІ. На порозі війни

У той час, коли в українських воєводствах кров лилася рікою, Хмельницький не покидав свого штабу в Білій Церкві, роздмухував вогонь війни, удавав, що не підтримує жодних контактів із повстанцями, які, однак, майже усі сповіщали його про свої набіги. Він навіть вів переговори із удовою Владислава та польським урядом. По смерті короля примас Гнєзни (титул архієпископа Гнезненського, що має почесне верховенство над іншими архієпископами) скликав надзвичайний Сейм і взяв керівництво державою у свої руки. Небезпека була такою великою, що на першому ж засіданні сейму було ухвалено зібрати військо чисельністю 36 тисяч воїнів, крім ополченців з кожного воєводства. Регулярне або коронне військо мало складатися лише зі шляхти та найманців-чужинців, бо озброювати селян означало ще більше розпалювати вогонь повстання. На ці приготування до Варшави несподівано прибувають козацькі посланці. Вони постали перед Сеймом, виявляючи велику покору, і після неодноразових запевнень у своїй прихильності Речі Посполитій стали перепрошувати за те, зо взяли до рук зброю:

- Покійний король наказав нам будувати човни, лаштуватися до війни з турками, обіцяючи навзамін нові вольності. – говорили вони. – Ми радо на це пристали, однак, зазнавши незабаром крайньої жорстокості від місцевих магнатів, змушені були відповісти силою на силу.

Вони говорили чистісіньку правду, однак їхні слова викликали справжній вибух у Сеймі. Радники покійного короля Єжи Оссолінський та Адам Кисіль були звинувачені у зраді Батьківщини через таємні пошуки миру з козаками.

- Ми не давали ніяких обіцянок від імені короля Владислава. – заперечував Оссолінський.

- Козаки своєю мерзенною брехнею намагаються внести розкол у стан польської шляхти. – приєднався до Оссолінського Кисіль. – Проте можна допустити, що скарги з України небезпідставні.

- На мою думку, не треба було квапити воєнні дії. Мир, досягнутий ціною навіть певних уступок, вартує більше, ніж круті заходи. – вторив йому канцлер перед розбурханим Сеймом.

- Пригадайте собі прислів’я, - говорив Кисіль, - і не беріть вовка за вуха. Покладіться на час та обставини і визнайте правоту посполитого люду.

Більшістю голосів Оссолінський та Кисіль були виправдані, і Сейм вирішив розпочати переговори з козаками. Канцлер повідомив про це Хмельницькому офіційним листом, адресованим Запорізькому війську. Зробивши докір повстанцям за те, що вони взялися за зброю і уклали спілку з кримським ханом, Сейм пообіцяв їм повну амністію, якщо вони звільнять усіх бранців і відшкодують заподіяні збитки. Повідомлялося також, що в Україну вирушить комісія на чолі з Кисілем, яка вивчить усі претензії і розробить необхідні заходи, щоб у тому краї нарешті запанував спокій.

Кисіль, котрий був автором цього листа, а крім того, обіцяв Хмельницькому своє посередництво в Сеймі, написав одночасно листа зовсім протилежного змісту до московського царського двору. «Повстання козаків в українських воєводствах неодмінно перекинеться на московію, - твердив він у листі. – Тому в інтересах царя, як і Речі Посполитої, якнайскоріше придушити заворушення в Україні, і якщо обидві імперії об’єднають свої зусилля, вони дуже легко поставлять на місце те небезпечне і непоправне козацьке плем’я, яке має такий згубний вплив».

Гінця з листом до московського царя перехопив козацький дозор, депеша опинилася у Хмельницького. Звісно, він не дізнався нічого нового про щирість Киселя. Проте нікому не поскаржився, хотів виграти час для воєнних приготувань і був зацікавлений у продовженні переговорів. Отож Хмельницький надіслав відповідь Сейму, запевняючи так само, як і його послів, у своїх миролюбних намірах і відданості Речі Посполитій, але на претензії Сейму відповів своїми власними: «Лише Вишневецький винен у тому, що війна стала такою жорстокою, - писав він, - Це він показав взірець насильства і жорстокості. Чи ж варто дивуватися, шановні члени Сейму, що якийсь неотесаний Кривоніс чи Морозенко виявилися безжалісними у своїх вчинках? Адже князеві Вишневецькому годі вибачити таку крайність через якусь там неусвідомленість чи низьке походження. Хіба ж можна судити козака так само суворо як шляхтича, навіть допускаючи, що вони скоїли подібний злочин?» - Хмельницький запечатав лист і відправив з гінцем. Сів і на хвилю задумавшись, дивився в нікуди, потім піднявся:

- Позовіть-но Кривоноса. – сказав гетьман одному з козаків, котрий вештався поблизу.

Через деякий час до Хмельницького підійшов корсунський полковник, який саме прибув із Вінниці до штабу гетьмана:

- Звав, батьку?

- До ляхів дійшли чутки, що ти учиняєш кривду в їхніх замках, що ти по-звірячому винищуєш те кодло, катуєш жидів, залишаючи їх вмирати, мов тих собак неключимих.

- Лях, жид, собака – все віра однака. – вилаявся Кривоніс.

- Так-то воно так. – Хмельницький замовк, а тоді обережно продовжив. – Мені наказали скарати тебе. Але скоріше у мене волосся на долоні виросте, аніж я учиню се.

Кривоніс тепло посміхнувся.

- Але й не покарати тебе я теж не можу. – додав Хмельницький.

- Розумно гуториш, батьку.

- Я отсе помізкував. Легке покарання викличе підозру, а скалічити тебе я не хочу. Я домислив арештувати тебе і прикути до гармати.

- Се ганебно! – вигукнув обурено Кривоніс.

- Послухай, синку. – Хмельницький лагідно дивився на козака. – Ляхи вважають, що я все зроблю, що би вони не наказали, мов я недоляшок якийсь. Нехай так мислять і дальше. А сим часом я збираю військо. Вкраїну ми звільними, лишається тілько вдержати її, не дати ляхам знов хазяйнувати тут. Будем жити без нашийників, вкупі, самі собі хазяї. Не буде ані кріпаків, ані хазяїв, все буде в нас обще. Ну то як?

Кривоніс задумався, тоді неохоче мовив:

- Я згоден, батьку. Карай мене.

- Я накажу Ганжі арештувати тебе. А ще хай скарають по горло тих зайшлих розбишак, що прибилися до твого гурту під час захоплення Вінниці. Навіщо ти взагалі із ними зв’язався, я ж наказав не брати коліїв до свого війська. Вони знеславлять нашу козацьку честь своїми ганебними діяннями.