Розділ ХХV. Марі, Вишнівці та Вінницька оказія

Іван з вікна будиночку для гостей уважно спостерігав за тим, що діється біля парадних дверей палацу. Бачив як вибігла Марі і кинулась в обійми тітки – як завжди, прекрасна та легка. Серце його стиснулось від щемливого відчуття. Лише побачивши її, він зрозумів як сильно скучив за нею…

Та мить, коли холодний погляд Варшицької пронизав його наскрізь, здалась Богуну вічністю. Подолати такий шлях, щоб в кінці потрапити на палю (щодо цієї кари Іван навіть не сумнівався, голова Петра Тура перед Вишневецьким замком тому яскравий доказ). Переглянувшись з Тетерею, показав на мішки, де зберігалась зброя. Той усе зрозумів без слів і підійшов поближче, готовий будь-якої хвилини вихопити шаблюку. Достатньо Богуну лиш кивнути.

Варшицька тим часом щось стиха мовила до одного з драгунів і вийшла з карети, перед якою запопадливо заметушились слуги, навперебій подаючи їй руку. Богун напружився, поклав руку на мішок. Тетеря тим часом свій уже встиг і розв’язати та стиха мовив:

-  Враг возьми мою душу, якщо я дамся їм живим.

- Мовчи отсе поки що. Напевне ще нічого не ясно. – так само тих, навіть не повертаючись до товариша, мовив Богун. Він не відривав погляд від княгині, яка неспішно наближалась до них, піднявши поли дорожньої сукні та акуратно оминаючи вибоїни на дорозі.

- Та побий мене грім, якщо неясно. Усе тут ясно як божий день – клята шкура здасть нас з усім нашим потрохом. Ти лиш глянь хто у неї в комонниках – це ж павичі звіра Єреми у чорних одежах. Вони нам миттю таку ж кару здекретують, як горопасі Туру.

- Не крути веремія передчасно. – процідив крізь зуби Іван і сміливо глянув у очі Варшицькій, яка тим часом уже підійшла до їхнього невеличкого гурту.

- Доброго дня, шановне паньство. – мовила княгиня.

- І вам, пані, доброго, якщо ви з добром. – чемно відповів Богун, та руку з мішка не прибрав.

Варшицька прослідкувала поглядом за його легким порухом руки і, здається, здогадалась про вміст мішка. От же ж хитра лисиця. Чого вона хоче? Чому не здала їх одразу? Адже добре їй відомо, що більшість козаків Вороновицької сотні, включно з їх сотником Тарасом Охрімцем, перейшла на бік Хмельницького.

- Що ти тут робиш? – Варшицька відразу перейшла до справи і Богуну нічого не залишалось як сказати правду.

- Я прийшов врятувати Марі. – просто відповів він.

Жінка вскинула здивовано голову і пильно поглянула на Богуна. Він свій погляд не відвів. Мить – і вона усе зрозуміла. І саме в цю мить Богун десятки разів помер та воскрес. Він віддав себе у її руки. Один лиш порух її тонких аристократичних брів і «чорні дияволи» схоплять їх. Про їх безжальність та військову витримку ходили легенди. Вишневецький заробив чималий статок, виряджаючи своїх безмовних чорних драгунів у супровід чергового магната, який тікав до Польщі крізь бурхливе море повстання.

Варшицька явно вагалась. Марі розповідала про княжну виключно як про безмірно добру до неї людину, близьку її серцю. Він бачив як борються всередині княжни бажання знищити його та любов до Марі.

- Я проведу вас. – нарешті мовила вона.

Любов перемогла.

Богун кивнув і зняв, нарешті, руку з мішка.

- Я все ще мізкую, що се була погана ідея – пристати на пропозицію цієї шкури. – вивів його з роздумів голос Тетері. Він підійшов і став поряд з Богуном, заглядаючи у вікно. – Ти не в силі мізкувати тверезо, тебе засліпило бажання до молодої княжни. Іване, вони здадуть нас. Ми у самому лігві звіра.

- Вона не зробить боляче Марі. – впевнено відповів Богун, спостерігаючи як міцно обіймає Варшицька його кохану. Як же йому кортіло бути зараз на місці княжни і торкатися ніжного стану своєї мавки.

- Тьху. – тільки й мовив Тетеря та відійшов від вікна. – Не можу дививтись на се дійство.

Тим часом до Варшицької підійшла Гризельда і так само як і її донька, міцно обійняла новоприбулу. А тоді по черзі обійнялася з двома дівчатами, які певно були доньками Варшицької. В ту ж мить Марі повернула голову до будиночка та пильно поглянула, здавалось, прямо йому у вічі. У Богуна аж подих перехопило від її пронизливого погляду.

Вона знає, що він тут.

Варшицька не збрехала.

Увечері, щойно стемніло, у двері будиночку тихо постукали і туди відразу ж увійшла Варшицька. Богун з Тетерею розслабились та вклали свої шаблі назад у ножни. Княжна незадоволено поглянула на їх дії та глузливо промовила:

- Шаблями мені під носом махати не варто. Я дала вам слово і хотіла би знати напевне, що не буду розрубана на шматки двома переляканами козарлюгами.

Богун вскипів. Чомусь ця жінка викликала у нього лишень гнів. Отакий мала незбагненний талант. Він ледь змовчав аби не відповісти на її кпини. А княжна тим часом продовжила, звертаючись до Тетері:

- Ти ходім за мною. Я сказала Гризельді, що найняла нового ясельничого, тож маєш йти до стайні порати стомлених далекою дорогою коней.

- Нікуди я з вами, пані, не піду, не залишу свого командира одного. – обурливо відповів Тетеря.

- Підеш. – з натиском мовила Варшицька і додала. - А твій командир буде не сам.

У Богуна ледь ноги не підкосились від її слів. Він одразу зрозумів натяк княгині. Там, за дверима, на нього чекала його ясочка, небесний Янгол. Вона хотіла його бачити так само, як він хотів бачити її. Сумувала за ним так само, як він за нею. Проклята війна, що розділяє життя навпіл, знищує усе добре, що жевріє у серці – надію, мрії, залишаючи лише тугу та невизначеність. Бо як можна мріяти, не знаючи достеменно чи доживеш ти до ранку. Як можна мріяти, коли будь-якої миті твоє життя може обірвати свист ворожої стріли чи постріл мушкета. Є лише мить. І ця мить зараз – це скора зустріч.

Тетеря мовчки зібрався та вийшов услід за Варшицькою. Він теж зрозумів натяки княгині, проте на обличчі його читалась недовіра. Козак очікував якоїсь халепи, зради, ножа у спину. Він не вірив цим шляхетським собакам, знав-бо чого варте їхнє слово. Проте вибору у них не було. Їхнє життя нині залежало від ревнонаверненої католички, яка вважала себе вище за простий люд.