Розділ ХХІV. Світла звістка в пітьмі тривоги

- Це твій рідний батько! Так не можна! – вигукнула Гризельда.

Вона разом з Марі знаходились у вітальні, де зазвичай розважали гостей. Це була елегантно умебльована кімната в золотаво-зелених тонах. Літнє сонце яскраво било у величезні вітражні вікна. Гризельда знала толк в елегантності та розкоші. Палац Вишневецьких не уступав Королівському замку у Варшаві – суворій ззовні, та розкішній усередині резиденції королів Речі Посполитої.

Наразі Гризельда у суворій темно-синій сукні сиділа на краєчку м’якої софи, кокетливо оздобленої золотом. Спина пряма, руки складені на колінах, світле волосся зібране в настільки тугий вузел, що звідти не вибивалось жодної волосини. Усе в ній видавало справжню аристократку – від прямої спини до сповненого достоїнства погляду красивих блакитних очей. Навпроти сиділа Марі, так само прямо, ледь присівши на краєчок обтягнутою зеленою парчею крісла. На ній була легка блакитна сукня, що підкреслювала небесний колір очей та білосніжну шкіру, волосся зібране у легенький вузел, з-під якого вибивались золотаві пасма. Вони сперечалися.

- Те, що він мій батько, ніяк не відміняє того, що він коїть! – з запалом вигукнула Марі. -  Погляньте навколо, матінко! Ми знаходимось в епіцентрі страшного полум’я, яке от-от нас поглине! А що робить батько? Замість того, щоб не роздмухувати цей вогонь, він без суду здіймає меч ката над посполитими та, навіть, козацькими посланцями! Ви давно були за мурами, мамо? Там на високих палях стирчать голови парламентарів! Так ніби не в палаці ми живемо, а в печері серед дикунів! Він геть знавіснів!

- Замовкни, бісова донько! – прошипіла Гризельда. – Поки ти тут плещеш язиком, твій батько бореться проти Кривоноса та його головорізів. Якщо він не винищить їх, вони прийдуть сюди і винищать нас! Ти цього хочеш?!

- Ненависть породжує лише ненависть. Батько ніколи не бачив у гевалах людей, вважаючи їх гіршими за своїх коней. Це розплата за десятиліття знущань. Хто сіє вітер, пожинає бурю.

- Ти чуєш, що мовиш? Отямся! Твої якшання з цими мугирями неотесаними призвели до того, що втратила ти усякий сором та захищаєш тих, хто роздере тебе на шмаття, якщо дістанеться цих мурів. – Гризельда різко піднялася з софи. – Батько наказав збиратися у дорогу. Ми чекаємо твою тітку Олену, вона має от-от прибути. Нас поведе Михайло. І я би радила тобі при тітці стулити свій писок. Інакше ти залишишся тут чекати або батька або свою улюблену чернь – залежно від того, хто з них переможе.

Гризельда вийшла з кімнати, залишивши Марі наодинці зі своїми думками та гнівом, що переповнював усе її єство. Останні місяці коїлось щось жахливе. Кошмар, від якого вона палко бажала прокинутися. Вчорашні посполиті, які завжди чекали на неї зі щирою радістю, враз перетворились на ошалілих бунтівників. Вони топтали на її очах припаси, які княжна привозила до їх домівок, щоби нагодувати хоча б дітей. Вигукували їй услід насмішки, а ті, з ким ще учора тепло обіймалася, відверталися, побачивши її ридван. Так, ніби вони й ніколи знайомі не були. Немов не приводила Марі до них лікарів, не привозила харчі, одежину та ліки їхнім дітям, не співала з ними різдвяних пісень та не молилась разом у храмі. Світ розділився. І вона опинилась по інший бік барикад.

Дівчина важко зітхнула. До щоденних страхів за життя рідних та хвилювань за життя батька, якого, незважаючи ні на що, вона дуже любила, додалась щоденна тривога, яка виїдала її зсередини, викручувала м’язи та нестерпним головним болем озивалась щоранку. Де він? Що з ним? Чи живий хоча б? Чи дасть Доля їм іще один шанс побачити одне одного? Чи дозволять їм Небеса зустрітися у цьому конаючому світі, який сходив з розуму, стікаючи кров’ю та стогонами. Божевільний, божевільний світ, де люди ріжуть горлянки одне одному так легко, ніби це курка, яку треба зарубати до сніданку. Якщо стрінуться вони, що він скаже їй? Яким вона його побачить? Чи не перетворився він на такого ж звіра, яким став її батько, спалюючи лани і села та підіймаючи на палі батьків на очах у їх дітей? Де ти, Іванку?

Від тяжких дум Марі відволік якийсь шум за вікном. Дівчина прислухалась, тоді піднялася з крісла та підійшла до вікна.

Від головних воріт тягнувся обоз, ущерть наповнений усіляким добром. Навколо нього йшли чи їхали верхи ті, хто ще учора вважав себе вершителями доль – шляхта разом зі своїм добром та слугами тулилася до обозів, маючи вигляд полохливих зайців, а не левів, якими вони себе завжди позиціонували. Цей обоз був особливим, бо мав надійну охорону – за ним їхали кілька сотень драгунів. Марі одразу упізнала ці особливі гусарські хоругви та шовк штандартів і значків, страусовий пух султанів. Залізною ходою за обозом прямувала рота «чорних дияволів». Цю назву загони отримали з батьківщини рейтарів – Німеччини. Друга за значенням кіннота Польської Корони. Чорні лаковані лати, чорний оксамит камзолів і сап'ян чобіт. Вороні з дикими палаючими очима й чорні округлі шоломи-бурґіньйоти на головах вершників. Серед цієї чорно-скупої гами виблискували лишень золоті галуни на рондиках коней. Особливий загін її батька. До палацу прибула Олена Варшицька під надійною охороною вишколених драгунів князя Яреми - «чорних дияволів».

Марі відійшла від вікна та попрямувала до залитого літнім сонцем парадного входу.

Олена Варшицька мала вигляд змучений, проте непереможний. У дорожній клітчастій сукні світло-коричневого кольору, з суворо заплетеним темним волоссям, вона скидалась на воєначальника середньої ланки, а не на заміжню даму-аристократку. Не встигнувши як слід вийти з ридвану, вона взялася голосно підганяти слуг та своїх дочок, які прибули разом із нею та їхали у іншій кареті. Побачивши Марі, яка спускалася сходами, жінка розплилася в радісній усмішці та розкрила руки:

- Ходи сюди, дитя моє, дай я тебе обійму.

Марі кинулася їй в обійми. Олена була єдиною людиною, якій дівчина всеціло довіряла. Обіймаючи любу тітку, Марі краєм ока побачила як незадоволено скривилась Тереза, молодша донька Варшицьких. Увесь час, який Марі провела в застінках Збаража, Тереза була єдиною людиною, яку вона так і не змогла щиро полюбити. Посмішка її була така солодко-медова, що можна було на хліб мазати, проте за цією піднесеною ширмою з любові ховалась зла та підла натура.