Розділ ХХІІІ. Ярема

«… ти та, заради якої маю сили прокидатись о цій непевній буремній порі, хочу бачити тебе, моя мавко, більше за Царство Небесне! Лише спогади гріють мою грішну душу холодними ночами, наші з тобою спогади додають мені наснаги серед смерті, що лютує навкруг. Саме тут, серед криків та стогонів, серед скреготу заліза та запаху пороху, саме тут, де немає місця коханню, спізнав я гірку тугу за тобою і дійшов до того, що думаю про тебе і вдень і вночі. Лише свята віра в нашу скору зустріч дає мені сили не згинути лютою смертю, а битися до останку. Хочу ще хоч раз побачити тебе, почути твій голос, торкнутися твого м’якого волосся своїми огрубілими руками…» - Богун тяжко зітхнув та відклав лист убік. Черговий ненадісланий лист до неї. Іван не міг не писати їй листи, навіть, розуміючи, що вона їх ніколи не прочитає. Та ці сповнені туги рядки відволікали його від страшної навколишньої дійсності. Хоч і отримали козаки найбільшу перемогу, розгромивши коронне військо під Корсунем, та війна продовжувалась. Вона маячила на горизонті, посміхаючись кривою посмішкою та підраховуючи скільки тисяч жертв іще отримає незабаром.

Не мав Богун більше змоги вирватися з цього виру битв та військових приготувань. Обвітрений степовими суховіями, обпалений пекучим сонцем, Іван більше не належав собі. Він належав цьому товариству – низовому братству з його традиціями та звичаями. А у них була одна дорога – війна та перемога. А опісля, з дозволу гетьмана, масштабні гуляння. Та не лежала душа Богуна ні до гулянь, ні до випивки, ні до пісень веселих. Самотою сидів він у своєму шатрі, а душа його линула у родовий замок Вишневецьких, де, згідно розвідки, розмістився князь Ярема і куди зараз прямував його друг та товариш Максим Кривоніс разом зі своїми братчиками, аби винищити дотла рід Вишневецьких. Богун занадто пізно дізнався про задум Кривоноса. Того уже й слід простиг, коли Тетеря обережно кинув Івану, щоб той молився за душу раби Божої Маріанни Вишневецької. Бо йде по неї Максим Кривоніс.

Іван обвів поглядом шатер, так, ніби бачив його уперше. Темна парусина не захищала від вітру, який раз-пораз кидав в обличчя Богуну нічну прохолоду. Похідні меблі, власноруч сконструйована постель… Чи варта його мета життя тієї, яку кохав до нестями? Що покладе він на важіль терезів – свою честь чи її життя?

Богун рвучко піднявся, похапцем згорнув недописаного листа та вийшов назовні.

Сутеніло.

У найближчому шинку він придбав нехитрий харч у дорогу, та відразу ж пішов до стайні, де розмістив свого вороного. Там, кинувши кілька шелягів конюшому, почав лаштувати коня у далеку, сповнену небезпеки дорогу. Закінчивши приготування, Богун узяв вороного під уздечку з наміром вивести його зі стайні, коли на плече йому лягла важка рука і знайомий голос прогудів:

- Куди зібрався, отамане?

Іван обернувся. Перед ним стояв Тетеря, темні брови нахмурені, вуса загрозливо стирчать, та й уся його постать нагадувала Ангела Докору, а не Андрія Поліщука. Здавалось, він читав Іванові думки і дуже вже вони були йому не до вподоби.

- Ти мене не зупиниш. – спокійно мовив Богун.

- Я не зупиняти прийшов. Ще в шинку тебе запримітив. – Тетеря окотив Івана таким міцним перегаром, що той аж поморщився. – Я їду з тобою. В дорогу до Вишнівців краще збиратися двом, аніж одному.

***********

У двері постукали.

- Увійдіть. – коротко кинув Вишневецький.

Він саме лаштував листа до Сейму у своєму розкішному кабінеті, устеленому перськими килимами та оздобленому дубовими меблями із позолотою.

- Ваша милість, біля воріт замку стоять козаки, кажуть, що їх прислав цей бунтар Хмельницький з важливим посланням. – мовив замість привітання особистий повірений у справах Вишневецького – худий, мов тростина чоловік з сірими колючими очима, вбраний він був у темний строгий одяг.

Вишневецький піднявся:

- Обшукати їх та впустити.

- Слухаю, ваша милість.

Повірений зник, а Ярема підійшов до вікна та виглянув у двір. Незабаром туди в’їхало шестеро козаків, вбраних у розкішні різнобарвні одежі. Вишневецький аж позеленів зі злості. Одразу зрозумів він чиїм коштом оплачені і ці одежі і дорога збруя на норовистих козацьких конях. Все у січовиків дихало непокорою. Мали вони такий задоволений та гордовитий вигляд, ніби не до князя ясновельможного на аудієнцію приїхали, а до якогось дешевого шинку – козаки голосно реготали та відпускали сальні жарти служницям. Споглядаючи цю картину, Вишневецький з такою силою стиснув кулаки, що здавалось, кісточки на пальцях прорвуть шкіру. Він швидко вийшов з кабінету.

Парламентарі вручили йому листа, відправленого переможцем Корсунської битви, в якому той закликав князя не встрявати в суперечку, доля якої вже вирішена зброєю. Гетьман низового братства писав, що не має ніякого відношення до повстань, які мов лавина, зносили усе на своєму шляху, вибухаючи з новими силами то тут то там під орудою тих, хто йшов поруч із Хмельницьким ще з-під Жовтих Вод. Дочитавши листа, Вишневецький скривився, мов середа на п’ятницю, зім’яв його та кинув собі під ноги. Авжеж, не має ніякого відношення, собака брехлива. Всередині скипіла така сильна лють, що здавалось, вирвись вона на волю, знесе стіни цього замку.

- Скарати їх, а голови на палі. - зло кинув він, вийшовши з зали, навіть не глянувши на розгублених козаків.

Увійшовши до покоїв, які ділив із дружиною, князь побачив її бліду та змарнілу біля вікна. Останнім часом Гризельда проводила там дні і ночі, немов видивляючись хороших новин, та новини приходили щодень то гірші.

- Сюди йде Кривоніс. – мовив без будь-яких церемоній Вишневецький. – Михайло проведе вас із Марі до Литви. Шлях буде небезпечний, та я покладаюсь на його розум та хоробрість.

- Ти не підеш із нами? – стривожено запитала Гризельда. Її великі блакитні очі, такі схожі на очі доньки, враз наповнилися слізьми.

- Я ще ні в чому не певен, люба моя. Спочатку треба пережити цього зайду з його шаленими псами. Я не можу допустити його сюди. Ми виступаємо завтра, зустрінусь із ним дорогою.