Розділ ХХІІ. Україна вирує

Хмельницький після перших своїх успіхів просувався вперед повільно. Він ще не думав відриватись від Польщі, його метою було лише добитись більше прав для козаків, а тим часом його повстання дуже скоро обернулось у всенародну революцію проти шляхетського панування.

Через кілька днів після Корсунської перемоги Хмельницький розбив свій основний табір у Білій Церкві, щоб зайнятися організацією війська та уряду. З усіх ознак військового керівництва Хмельницький прийняв лише перстень – печатку Запорізького війська. Фактично він був визнаним провідником не лише козаків, а й усього українського люду, натхненного його славою та звитягами. Саме як такий регіментар він очолив раду 70-тисячного війська і, незважаючи на войовничий запал новобранців, переконав її відправити послів до Варшави для ведення мирних переговорів.

Владислав ІV Ваза помер 2 травня 1648 року, за два тижні до Корсунської битви. Вдаючи, що нічого про це не знає, добре проінформований Хмельницький написав померлому королю дуже покірного листа, запевняючи у своїй відданості і прохаючи полегшити страждання простого українського люду: «Зуживши всі способи відстояти свої права, - писав він, - козаки у відчаї взялися за зброю. Вони готові скласти її, якщо Ваша ясновельможність це накаже, щоб з ними поводилися так, як цього заслуговують вірнопіддані Речі Посполитої. Я благаю Вашу величність якнайскоріше прислати в Україну королівськиїх комісарів, які дізналися б правду і зарадили лихові, заподіяному свавіллям місцевих управителів».

Одночасно Хмельницький одержав листа від брацлавського воєводи Адама Киселя, який був у Сеймі довіреною особою козаків. Кисіль дякував Хмельницькому за його миролюбиві наміри, закликав прогнати геть татар і обіцяв, що тепер уже скарги України будуть вислухані.

Проводячи такі переговори, Хмельницький між тим прискорював військові приготування. Звідусюди селяни стікалися до нього, щоб стати козаками – таким було бажання усього люду. Однак виглядало так, що Хмельницький більше клопотався давніми привілеями козаків, аніж звільненням селян, хоча перемога під Жовтими Водами та Корсунем пробудила в усіх провінціях прагнення до повної незалежності.

«Геть панів! Геть чужинців! Дідівську віру» - таким був загальний клич там, де селянство належало до православної віри. Духівники разом з єпископами першими роздували вогонь повстання, закликаючи з амвонів до помсти гнобителям православної віри, тобто, католикам і жидам. Професійні вояки-козаки, здобувши перемогу, не виявляли жорстокості до жовнірів, шануючи їхню відважність. Зате українські селяни, збунтовані раби та релігійні фанатики ставали безжальними, коли битва складалася на їхню користь.

У той час, як Хмельницький старався поповнювати свої загони досвідченими воїнами, на чолі повсталих кріпаків ставали відчайдушні та жорстокі авантюристи. Озброївшись косами, піками та ціпами, вони грабували поодинокі маєтки, безжально винищували католиків, жидів, які потрапляли їм під руку. Ради забави вирізували довгі смуги шкіри на шиях польських та жидівських жінок, яких зустрічали – це у них називалось «дарувати червону стрічку». За кілька тижнів був зруйнований не один замок, спалений не один маєток, зненацька захоплено і жорстоко пограбовано кілька міст. Найбільш жорстокі розбійники, мастаки на вигадування страшних мук, називалися «гайдамаками».

Звісно, козаки не допустили б до того, щоб ця невгамовна маса влилася в їхні ряди і прибрала їхнє ім’я. Ганжа, Кривоніс, Морозенко, Небаба покинули Хмельницького і очолили повстанські загони. В червні Ганжа очолив повстання на Поділлі. Він визволив Умань, Тульчин. Захопивши Немирів, знищив усіх шляхтичів. Нестерівський замок, у якому знайшли захист більша частина шляхетних родин Поділля, спробував чинити опір. На озброєнні в Ганжі було кілька гармат надто малого калібру, щоб пробити отвір у мурах замку. Однак гарматними пострілами вони нищили покрівлю будівель і безперервно виснажували захисників замку. Тоді поляки вигнали беззахисних жидів разом з жінками та дітьми за захисні вали. Повстанці вбили беззахисних людей, взяли викуп у поляків і відступили. Та на другий день під стіни Нестерівського замку прийшов Морозенко зі своїм загоном, довершив розорення і винищив решту його мешканців.

Безжальна жорстокість гайдамаків позбавила шляхту ореолу гідності. Шляхта панічно тікала перед спустошливим потоком, навіть не намагаючись чинити йому опір. В українських воєводствах більше не було регулярного війська, а поодинокі магнати, опинившись в ізоляції та ворожому оточенні, не вміли або ж не могли зібратися з силами. Кожен шукав захисту в якомусь великому місті.

В такій же ізоляції разом зі своєю родиною опинився і волинський князь Ярема Вишневецький.

Князь Ярема Вишневецький, що був одним із найзаможніших магнатів того часу, першим показав зразок опору і відважно став перед повстанцями. Власник величезних наділів на Волині та Червоній Русі (західні українські землі), він вже віддавна викликав до себе ненависть з боку грецького духовенства та селян надмірною ревністю новонаверненого католика. Його батько помер у грецькому обряді. Ярема будував костьоли, допомагав кляшторам (католицьким монастирям), фінансував релігійні місії. То була цілеспрямована людина, сповнена непохитних переконань. Ніщо не змогло звернути його з обраної дороги і від того, що він вважав своїм обов’язком. Був він немилосердний до своїх нещасних підданих. Селяни завжди бачили його суворим, часто жорстоким. Він хотів бути справедливим (вважав, що таким і є) до підлого роду, який ненавидів, зневажав як рід огидний і єретичний. Поступитися вважав полохливістю та буземством, так, немов мав поступитися примхам норовистого коня. Ніколи б на це не погодився, навіть якби мав пролити море крові. Більше того, кров простого люду була для нього водою, а свою власну завжди радо проливав за свій гонор, свій край і свої шляхетські права.

Як тільки Вишневецький дізнався, що Хмельницький підняв повстання, він згуртував своїх шляхтичів та челядь, зібравши власне невелике вишколене військо, з яким мав намір приєднатись до коронної армії Потоцького. Проте не встиг це зробити через поспіх коронного гетьмана, який потрапив у полон кримського хана.