Розділ ХХІ. Битва під Корсунем

20 травня з боку степу здійнялася величезна хмара куряви, сповіщаючи про наближення великого війська. Старшини, послані в розвідку, визначили, що там близько сто тисяч воїнів. То сунула на поляків армія Богдана. Насправді ж Хмельницький мав лише половину з означеної кількості, та у страху очі великі і це зіграло козакам на руку.

Потоцький зайняв позицію між Корсунем і Стеблевом, на колишніх фортифікаційних спорудах. Якийсь час татари вдавали, що наступатимуть на їхній лівий фланг, однак відійшли як тільки почало смеркати. Тоді у степу спалахнуло вогнями величезне півколо, що окреслювало польський табір. З тяжким передчуттям готувались поляки до важкої битви наступного дня. А що вона буде важкою ніхто й не сумнівався.

Проте Хмельницький вживав силу лише тоді, коли безсилою виявлялася хитрість. Серед козаків він мав такий авторитет, що легко знаходив людей, які ладні були померти, аби лишень втілити у життя намір свого полководця. Гетьман зібрав нічну раду і мовив до козаків:

- Ви знаєте було у мене усякого добра повно. Не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття його. Ляхи пустили мене по світу з торбою. Я піднявся проти неправди, а за мною і ви. Завтра ми маємо битися. Та знайте, що віра завсігда важить більше, аніж кількість війська. Без віри в свої сили будь-яке військо потерпить поразку. Я отсе помізкував. Не знаю чи пристане хтось на мою каверзу, але от до чого я домислився… - Хмельницький в подробицях розповів про свій задум козакам. Ті схвально загуділи:

- От батько! Отсе вигадав!

- Викомпонує, вимізкує, і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. – захоплено вигукнув Кривоніс і додав. – Батьку, дозволь мені чесно положити живота за віру і нашу свободу.

Хмельницький заперечливо похитав головою:

- Ні, соколе, ти і твої комонники будуть мені треба для іншої причти.

- Розрубай мене од чуба до матні, коли я не піду! – вигукнув Богун.

Хмельницький нічого не встиг йому відповісти, кили виступив з-поміж козаків молодий парубок і мовив:

- Дозволь, батьку наш, мені положити голову за нашу свободу. Я – простий козак, таких багато. А Кривоносів і Богунів у нас по одному якнараз. В них мудрі оселенці, та й гуторять вони розумно. Вони знадобляться ще для великих діл і перемог. Не жаль мені задля Вкраїни-матінки покинути сей світ. І знай, батьку, ніяким побитом не одкаразкаюсь од своїх слів.

Богун було рвонувся, силкуючись щось сказати наперекір, та Микита так глянув на нього, якось по-дорослому, що той знітився і промовчав. Хлопець кинув вдячний погляд на свого командира.

- Ах ти ж гаспедський сину! – розчулено вигукнув Хмельницький і обійняв молодого козака. - Скажи хоч ймення своє.

- Я козак Вороновицької сотні, прибув на Січ разом зі своїм командиром Іваном Богуном. Микита Галаган я, пане гетьмане.

- Та який я тобі в біса пан! – вигукнув Богдан і тепло обійняв хлопчину.

А ввечері того ж дня польські дозорці впіймали шпигуна. Він мов ненароком потрапив у засідку. На допиті зізнався, що звуть його Микита Галаган.

- Ну, Галагане, - задоволено посміхнувся Потоцький. – Тепер розкажи нам скільки у вас усього війська. Як ви воювати думаєте.

- Я одмовляюсь щось розказовати. – з гідністю відповів хлопчина.

- От мужва невмивана, звідки вас таких впертих набралось.

Юнак мовчав.

- Закатую! Я тобі не Стефан, я панькатися з вами не буду, псяки! – розлючено вигукнув коронний гетьман.

- Гарний був козарлюга. – з жалем мовив Галаган. -  Душа в нього була наша.

- Не сміть згадувати мого сина, негіднику! – знавісніло закричав Потоцький. – Закатую!

- Не жалко померти за свободу. Ми одно викуримо вас з України, кляті пічкури. – мовив Микита та сплюнув презирливо на землю під самі ноги коронного гетьмана.

- В глибку його! До Косинського! Через п’ять хвилин ти нам усе розповіси! – заволав Потоцький.

Микита довго опирався, незважаючи на катування розпеченим залізом від знаного ката Косинського, а тоді ніби здався і погодився розповісти усе, що знав. А точніше сказати так, як його навчили:

- Я не знаю скілько в нас війська, але воно щохвилі зростає. У Тугай-бея татарви тисяч з п’ятнадцять, а ще ми ждемо хана з ордою, який уже на підході.

При згадці про кримського хана присутні на допиті  заціпеніли, навіть Потоцький почав втрачати мужність. Лише Калиновський наполягав кинутися негайно на ворога, перш ніж надійде така грізна підмога з ординців Іслам-Гірея. Між шляхтичами спалахнула суперечка:

- Коронний гетьман, певно, має якісь потаємні мотиви, задля яких радить відступати. – хитро натякнув Калиновський. Після цих його слів Потоцький просто вибухнув:

- Лише я маю право тут наказувати! – крикнув він. – А вам усім належить виконувати моє слово! Ми залишаємося у таборі, а щоб на ранок кожен був на своєму місці.

- І все-таки розважливіше було б напасти на бунтівників зараз, коли вони цього найменше очікують. – тиснув свою думку Калиновський.

- Ми відступимо через Богуслав і Білу Церкву до Паволочі. – відчеканив Потоцький, дивлячись Калиновському прямо у вічі. У суперечку встряв Чарнецький:

- Пане гетьмане, Калиновський має рацію – краще дати бій, аніж ганебно відступити.

- Замовкни, сволото! – гукнув до нього Потоцький. – Тут наказую лише я!

- Дозвольте, пане гетьмане. – Степан Зарудний, один із козацьких старшин реєстрових козаків, виступив уперед. – Я добре знаю цю місцевість і можу провести вас.

- Гаразд. – кинув йому Потоцький і, обернувшись на стікаючого кров’ю Галагана, недбало кинув. – Закатувати до смерті.

- Пане гетьмане, може, він нам ще знадобиться. – спробував врятувати хлопця Чарнецький, та коронний гетьман так на нього зиркнув, що той враз онімів, зрозумівши без слів, що може опинитись на місці козацького шпигуна.

- Пане гетьмане, я знаю Галагана. Він народився в цих краях і може провести нас через болото, воно величезне і важкопрохідне, але тудою навряд чи підуть за нами повстанці. – вступився за хлопця Зарудний.