Розділ ХХ. Вогнем і мечем

Через кілька днів після побоїща до табору коронного гетьмана у Черкасах прибився один із воїнів Стефана. Він попросив зустрічі з Потоцьким.

- Пане гетьмане, до вас проситься якийсь підозрілий драгун. Каже, що він з поля бою. – солдат знайшов Потоцького на задньому дворі та всім своїм виглядом показував, що не вірить невідомому драгуну.

- З якого ще поля бою? – нетерпляче промовив Потоцький, він саме налагодився годувати своїх улюбленців - гончих псів.

- Мовить про якісь Жовті Води. Каже, що довго блукав степом, поки добрався до нас. Белькоче щось про татарів. Ми не могли нічого до пуття дізнатись, бо він наляканий та сильно змучений. А ще поранений.

- Татари? – здивовано перепитав Потоцький. - А вони що роблять так глибоко у нас в тилу? – після короткої паузи, він додав – Відведіть драгуна у зал засідань. Я зараз туди підійду.

Коли коронний гетьман увійшов у залу, там на нього вже чекав незнайомий чоловік – обідраний, в темному від пилюки та крові лахмітті, яке ледь нагадувало мундир драгуна. Побачивши Потоцького, він упав на коліна і голосно простогнав:

- Пане гетьмане! Біда! Біда!

- Що трапилось? – суворо промовив Потоцький. Йому й на думку не спало, що цей закривавлений, хоч і відмитий, драгун прибився з табору його сина.

- На нас напали татари. Я з табору Стефана, вашого сина.

- Що?! – Потоцький не йняв віри почутому. – Що ти мелеш, пройдисвіт! Які ще татари?

- Вони напали на нас шістнадцятого дня травня у Княжих Байраках.

Тиждень тому. Що зі Стефаном? Промайнула думка в голові гетьмана, та натомість він суворо запитав:

- Що ви робили в Княжих Байраках??

- Ми відступали, пане гетьмане.

- Звідки? Чому? - Потоцький не хотів вірити у те, що чує.

- З-під Жовтих Вод.

- Де Стефан? Що з ним? – здавленим голосом запитав коронний гетьман.

- Там робилося щось страшне, пане гетьмане, я не знаю достеменно… Татари напали на нас раптово, перегородили дорогу ровами, загнали у пастку… - драгун почав затинатися.

- Що з моїм сином? – спокійно запитав Потоцький, та вигляд у нього був такий, що драгуну захотілось опинитися знову там, у страшній давці, серед паніки та криків болю. Аби лишень не бачити цієї маски зі спокою, за якою приховувалась лють. Було видно, що Потоцький йому не вірить. Надто неправдоподібною була його розповідь.

- Я не знаю, що сталося зі Стефаном. – тільки й мовив драгун.

Потоцький раптом голосно розсміявся:

- Ну й Хмельницький, ну й дурень. Послав якогось дундука, гадаючи, що ми всі тут дурні і не розгадаємо його мужицьких помислів. – Потоцький ще раз зареготав у гнітючій тиші. Схоже, лише він не вірив словам новоприбулого. Підійшовши впритул до наляканого драгуна, він розлючено закричав:

-Ти не обманиш мене, вилупку! Думаєш я не зрозумів, хто ти? Ти ворожий лазутчик! Хочеш посіяти паніку в моєму таборі.

- Ні, пане гетьмане, клянусь я… - драгун ледь  не плакав.

- Тоді ти – дезертир! Ти втік з поля бою!! Ти зрадив своїх товаришів, залишив їх, аби врятувати власну шкуру!!!

- Ні, пане гетьмане, благаю… - драгун знову упав на коліна, принижено повзаючи довкола Потоцького.

- Тоді скажи мені чим закінчилась битва під Жовтими Водами. – холодно мовив Потоцький, заспокоївшись. Драгун мовчав.

Потоцький подзвонив у срібний дзвіночок. Увійшов солдат.

- Посадіть його під замок. Він вивідник бунтівників. Потім вирішимо його долю.

Солдат вивів нещасного бідаху, який дійсно дезертирував на початку побоїща, а тому не знав чим усе скінчилося. Більше про нього ніхто не чув. Цілком можливо, що Потоцький скарав його, коли дізнався про його втечу з поля бою.

Незабаром його свідчення підтвердилися просуванням зраділих селян на південь. Коронний гетьман сам очолив похід з військом, намагаючись дізнатись щось про долю свого сина. Два дні він марно шукав якоїсь звістки і вже готовий був повернути назад на місце постою, аж тут дозорці привели до нього конаючого від голоду та ран шляхтича. Усі воєначальники заціпеніло слухали його розповідь з острахом поглядаючи на враз побілілого коронного гетьмана.

- Стефан зблід, наче перемерзла трава, яку обпалило сонячне проміння, але погодився на принизливу пропозицію бунтівника Хмельницького. – важко дихаючи від ран, розповідав Чарнецький, бо саме його підібрали вояки у степу. – Я був парламентарем, тому достеменно знаю усі події від самого початку і до страшного кінця. Ми змушені були віддати їм усі свої гармати. А що ми могли вдіяти в тій ситуації? Ми опинились в безвиході. В Кам’яному Затоні, де стояла флотилія Барабаша, стався бунт. Реєстровці перейшли на бік повстанців. Караїмовича, Барабаша було вбито, а з ними всю старшину і шляхтичів. Під час вилазок цих негідників масово дезертирували українські драгуни, ці боягузи переходили на бік ворога цілими табунами. Нас ставало дедалі менше. Нестача харчів та води змусили нас пристати на їхні умови і ми почали відступати до Черкас. Ми послали гінця, сподівались на вашу допомогу. І Стефан… - Чарнецький замовк, проковтнувши клубок, що враз підкотився під саме горло при спогаді про свого молодого командира. – Ми дістались Княжих Байраків, коли раптом на нас напали татари. Вони загнали нас у пастку, зайнявши висоти навколо.

- Татари? – Потоцький зблід. – Звідки вони взялися?

- Вони тепер спільники клятих бунтівників.

- Схоже… Отже той дезертир говорив правду. – прошепотів сам до себе коронний гетьман. Чарнецький мовчав.

- А… мій… син? – насилу видавив із себе Потоцький запитання, яке так жадав задати на початку і так боявся почути на нього відповідь. Серце захололо в старого гетьмана, закаленого в битвах, коли він слухав розповідь знесиленого шляхтича.

- В Княжих Байраках відбулось страшне побоїще. Татари були безжальні, а повстанці отаборились неподалік і спостерігали. Ми були розгромлені нашими ж гарматами. Ваш син вів себе дуже достойно і сміливо, пане. – Чарнецький на мить замовк, а тоді продовжив. – Ворог загнав у нього п’ять куль, а він продовжував свою битву. Згуртував навколо себе драгунів серед жахливої паніки. Його було поранено в живіт і плече, пане гетьмане. Рана в живіт виявилась смертельною. Хмельницький повів себе дуже шляхетно, милосердно віднісся до поранених, а Стефана розмістив у окремому наметі з доктором. Я бачив це на власні очі, ховався весь час неподалік та думав як допомогти Стефану. Та він помер від ран другого дня після бою.