Розділ ХІХ. Стефан

Кілька днів козаки лише ліниво атакували ворожий табір. Вони остерігалися сильної артилерії молодого Потоцького. Бо якщо батька його називали Ведмежою Лапою, то цього воїна сміливо можна було назвати Вовком. Козаки не дозволяли війську поповнювати запаси корму для коней, перекопали доступ до води і виснажували ворога постійними вилазками, під час яких масово дезертирували драгуни, багато хто з них просто переходив на бік запорожців. Єдиний посланець, якого відправив Стефан, був перехоплений, завдяки донесенню Кричевського, та розповів що поляки почали відчувати нестачу провізії.

Так тривало аж до 15 травня. Вирішивши, що ворог уже достатньо виснажений та деморалізований, Хмельницький наблизився верхи до їхніх укріплень і запропонував переговори.

- Досить крові! – голосно прокричав він. – Присилайте нам людей, з якими ми могли б порозумітися і чесно вести перемовини.

З польського табору вийшов шляхтич Чарнецький.

- Я виступаю від імені свого гетьмана. – мовив він.

- А ти мужня людина. – похвалив його Хмельницький

Вони разом в’їхали в козацький табір. Хмельницький сказав, що не хоче розпочинати серйозної розмови, поки вони не пообідають. За прикладом свого ватажка козацькі старшини прийняли Чарнецького радше як товариша, а не як ворожого парламентаря. Цілий день минув, а ніхто навіть не торкався серйозної розмови, а Чарнецький забув за ситим столом про своїх зморених друзів, що вмирали з голоду в оточеному таборі. Згадав він про них лише на ранок другого дня, та було уже пізно. Вночі татари Тугай-бея, які стояли увесь цей час табором подалі від ворогуючих сторін, надзвичайно тихо перейшли ріку, далеко оминаючи польський табір. Вони рушили на той шлях, яким мало йти коронне військо, відступаючи до Черкас. Стефан опинився у пастці.

- Мирні переговори провадити не можна. – заявив на ранок Хмельницький Чарнецькому. – Бо коронний гетьман не дав своєму синові необмежених повноважень. Однак шкода мені відважних воїнів, оскільки я знаю, в якій безнадії вони опинилися. Я дозволяю вам повернутися до основного табору, але за однієї умови: ви маєте здати мені всю артилерію.

Якою б не була принизливою ця умова, на неї погодились. Усі двадцять шість гармат з табору молодого Потоцького перейшли до запорожців. Незабаром сам молодий гетьман покинув табір зі своїм військом, що значно порідшало внаслідок дезертирств. Так почався відступ Стефана Потоцького, ім’я якого таки увійде в історію, та зовсім не так, як того жадав його славетний батько.

Трохи на відстані за ними їхали козаки, однак, не виявляючи ніякої ворожості. Богун їхав поруч з Охрімцем. Той, поглянувши на похмуре обличчя колишнього командира, мовив, по старій звичці звертаючись до Богуна по військовому званні:

- Що, полковнику, засумував?

- То не сум, Тарасе, то думки мої спокою не дають. Згадую колишнє життя і не впізнаю себе. Немов не я тут, на полі бою, а тінь моя, у той час як душа блукає десь далеко. – відповів Богун.

Охрімець почувши таку відповідь, не мовив ані слова, натомість раптом пришпорив коня та гукнув на весь степ зичним голосом:

- Гей, соколи, чого плететеся, мов на поминках! Ану вшкварте про Дорошенка! Да так ушкварте, щоб почули ляхи якого ми роду, щоб не сумували славні запорожці, щоб гордо несли своє ймення через віки!

У відповідь на заклик Тараса Охрімця залунала пісня поміж козаками Вороновицької сотні, поширюючись на чигиринців, канівців, черкасців, корсунців. Мить і понеслося могутньою козацькою хвилею над одноманітним степовим пейзажем:

Попереду Дорошенко,

Попереду Дорошенко!

Веде своє військо,

Військо Запорізьке хорошенько!

- Ну що, полковнику, полегшало? – радісно вигукнув Охрімець до Богуна. – Чуєш голос України? Діло буде, полковнику, справжня робота нас жде! Відчуваєш цей козацький дух понад степами Микитиного шляху? – і закричав на всю горлянку, перекрикуючи розкотисті голоси січовиків. – Слава Хмелю! Слава!

А у відповідь йому пронеслося між козацькими рядами гучне:

- Слава гетьману!

Радісний настрій Охрімця залихоманив і Богуна. Потекло по його жилах бурхливим потоком бажання якомога швидше стати частиною цього величного задуму, втілити у життя бажання українського народу дихати вільно на своїй землі. Кудись зник образ Марі, який не виходив у нього з голови, залишивши якусь незбагненну насолоду від цього козацького життя, що висіло на вістрі шаблі. Слава і воля або мед п’є, або кайдани тре! Іншого виходу немає! Він поглянув на себе оком стороннього спостерігача: верхи на великому вороному коні, мужнє обличчя, обвітрене степовими суховіями, за плечима чорним відблискує мушкетна сталь, нижче блищать на травневому сонці руків'я пістолів, що їх подарував турецький султан козакам на знак своє прихильності. І разом з усім цим, з радісним кличем Охрімця, з одчайдушно-веселою піснею гетьманського війська, накрило Богуна відчуття непереборної сили тої справи, яку вони розпочали. Десятки років скніло це відчуття десь по незлічених острівцях Великого Лугу, ховалося по темним куткам сіром, виплакало очі від безнадії, щоби зараз запалати у серці кожного лицаря волі, розростися там вогняними лавинами і перетворитися, нарешті, у щось реальне. Щось осяжне. Здається, осб воно, залишилось лише руку простягнути. Відчув Богун всередині себе щось нестримно гаряче, сповнене надій і сподівань… Відчув, як наповнюються його легені свіжим травневим повітрям, аби приєднатись до могутньої козацької пісні.

*********

- Мене непокоять ці негідники. – мовив Шемберк до Потоцького, хмуро поглядаючи на горизонт. – Чому вони не залишають нас у спокої? Чому їдуть за нами, горланячи своїх пісень, мов навіжені?

- То прожени їх. – гірко засміявся молодий Потоцький.

- Можливо, вони хочуть пересвідчитись, що ми не придумаємо якоїсь каверзи. – промовив Чарнецький, який увесь цей час їхав поруч із вищими чинами.