Розділ ХVІІІ. Жовті Води

2 квітня 1648 року Потоцького сповістили, що повстанці зміцнюють свої позиції при злитті Тясмина з Дніпром, однак ще нічого не було відомо ні про їхню кількість, ні про їхню силу. Поляки зібрали раду.

- Негоже слати коронне військо проти якогось збіговиська селян, вистачить і переднього загону, щоб їх розбити. – з презирством мовив Потоцький. – Я доручу цю місію своєму синові. Хай бере один корпус і заглибиться у степ. Хай добре провчить цих зайд-запорожців. Стефане, вийди сюди.

З кола ради піднявся молодий вродливий юнак у гусарському обладунку. Це був улюблений молодший син коронного гетьмана. Вирізнявся він з-поміж інших воїнів своїм молодим віком (а було йому двадцять шість років), стрункою постаттю та виразними блакитними очима під білявою чуприною. Вигляд юнак мав блискучий – груди затягнуті у леопардове хутро та срібну кірасу, кожен його крок супроводжувався дзвоном золотих острогів.

Пружною ходою юнак підійшов до батька, який відкрито любувався сином.

- Прямуй лісами та рівнинами, - мовив до нього Потоцький. – Розбий Січ, скарай ту погань, а їхніх ватажків приведи мені закутими у кайдани. Зроби так, сину мій, щоб ім’я твоє увійшло в історію.

- Як накажете, батьку. – Стефан з гідністю вклонився і пішов на своє місце, сівши на лаву. Він задоволено посміхався. Нарешті батько доручив йому справжню місію. Він його не підведе.

Потоцький тим часом розповідав раді свій задум:

- Наше військо розділимо на три частини: перша, основна, залишиться тут, аж поки не прибуде Ярема Вишневецький зі своєю кіннотою. Чекаємо ще панів Корецького, Заславського, Чорторийського і Сенявського. Усі вони мають прибути протягом кількох тижнів. До цього часу виступати проти повстанців основною ударною силою не варто. Січ от-от вибухне, ці чортякі не такі глупі, як хочуть здатися, Хмельницький хитрий лис, він очікує підкріплення. А поки він очікує, ми застанемо його зненацька – другу частину нашого війська поведе мій син Стефан. Жалкую, що не маю поруч старшого сина Петра, та пора уже й Стефану набиратися військового досвіду у командуванні. Сину, - Потоцький глянув на юнака, який виблискував золотом серед старшин, - ти візьмеш сім полків, вирушите вже завтра. Змія треба придушити у його норі, поки він повністю не виповз на світ Божий. (Стефан кивнув). Третю частину поведе Барабаш. – Потоцький перевів погляд на наказного гетьмана, який також був присутнім на раді. - Спуститеся чайками вниз по Дніпру до Микитиного Рогу, підтримуючи просування війська Стефана. – розпорядився Потоцький.

Барабаш кивнув. Він мав правити реєстровими козаками та драгунами, одягненими та вимуштруваними на пруський лад, однак майже всі вони були набрані з тамтешніх провінцій. Стефан Потоцький очолював кілька польських ескандронів, добровольців із шляхетського ополчення та кілька рот піхоти і драгунів; вони лише називалися пруськими і носили таку форму, бо відколи солдати Тридцятилітньої війни здобували звитягу, усю військову організацію запозичували в Німеччині. Обидва корпуси, чисельність яких становила сім – вісім тисяч воїнів, мали допомагати один одному.

Наранок, як і розпорядився старший Потоцький, полки вирушили придушити повсталих. Та замість того, щоб тримати тісний контакт з Барабашем та вести військо уздовж ріки, як і було домовлено на раді, Стефан Потоцький заглибився далеко у степ, нічого не знаючи про просування ворога. Після тижневого маршу та цього безглуздого степового маневру, він несподівано для себе вийшов прямо до козацького табору, розбитого неподалік річки, що носила назву Жовті Води.

За козацьким звичаєм, табір був побудований величезним прямокутником, оперезаним шанцями і кількома рядами добре укріплених возів. Місцина була вкрай вдала, її вибір свідчив про чудовий бойовий досвід козацьких ватажків.

Стефан наказав зупинитись. Він не сподівався зустрітися з ворогом так швидко. Юнак з подивом зауважив, що повстанці зберігають глибоку мовчанку. В сутичку вони явно не поспішали встрявати, лише щільніше зімкнули та укріпили свої ряди. Така поведінка була дуже дивною. Зазвичай кожна битва в степу розпочинається низкою поєдинків. Найвідважніші воїни виходили один до одного на відстані голосу і поливали супротивника гучною лайкою.

- Ці поганці поводять себе украй дивно. – промовив Ян Шемберк, якого Потоцький надіслав наглядати за сином.

- Так. – Стефан не приховував тривоги, оглядаючи мовчазний козацький табір.

- Штурмувати їхні укріплення буде нелегко.

- Краще отаборитися і чекати на Барабаша. – вирішив Стефан. Хоч і кортіло йому забрати усю славу собі та не ділитися із цим спитим мужланом, проте здоровий глузд та інтуїція підказували юнаку, що цього разу не слід кидатися у бій з гарячою головою.

На тому й порішили. Корпус меншого Потоцького отаборився на протилежному березі, лишивши між собою та козаками річку Жовті Води.

На той час Хмельницький іще не мав великої кількості війська, проте у нього були детальні відомості про просування загонів Стефана Потоцького, тож його раптова поява не стала для Богдана несподіванкою Ба більше, вони її чекали з нетерпінням.

- Вражі ляхи показалися на виду. – мовив Джеджалик, розглядаючи метушню на протилежному боці річки. Хлопчину насправді звали Филон Джеджалій, та козаки на свій лад називали його Пилипом Джеджаликом. Був він сам татарського роду, та в дитинстві під час турецько-польських воєн потрапив у полон до козаків, вони виховали хлопця за своїми звичаями. Це був молодий красивий чорноокий парубок з волоссям воронового крила і такого ж кольору довгими вусами на козацький манер. Чорні пронизливі очі та смуглява шкіра видавали в ньому татарина. Був він сміливим та допитливим і щирим серцем вболівав за долю України, яка стала йому справжньою Батьківщиною.

- Засмерділо лядським духом. – погодився з Джеджаликом Іван Ганжа, уманський полковник. Іван не був вродливим, та його обличчя дихало мужністю та відкритістю. Хоч і був він старшим за Джеджалика, та завжди прислухався до його слів.