Розділ ХVІІ. Заграва повстання

Як же довго тягнуться ці нескінченні верстви від Збаража до Немирова. Кілька тижнів тому він промчав їх на одному подиху, а зараз не міг діждатися рідного містечка. Години зливалися у якомусь безкінечному просторі. Здійнявся крижаний вітер, пронизуючи тіло наскрізь. Так тихо, так незатишно було довкола: вологі дерева з важким мокрим віттям, в яких гудів вітрюган, самотою стояли серед чорних полів. Під одним з таких вони сховали Теребовлю. А скільки ще їх, добрих козаків, буде поховано уздовж доріг, мов тих циган безродних. Ніде ані душі. Не рипає колесо у обозі, не галасують діти, не перегукуються чоловіки. Лиш тиша та холод довкола. Єдине, що гріло душу Івана під час цієї нескінченної подорожі на війну, були спогади. Про неї.

Згадалась перша зустріч зі святим отцем в занедбаному храмі на околиці Збаража. Це відбулось на ранок другого дня їх перебування в хатині няні - Марі потягнула його на церковну відправу. Вузькими стежками поміж закинутими хатами на околиці міста вона привела його до якогось зарослого бур’янами лігва. Спочатку Іван не второпав, що за будівля раптом виросла перед його очима серед цих густих зарослів. Приглядівшись, він побачив великий православний хрест, що висів перед масивними вхідними дверима.

Каплиця. Масивна, квадратна, занедбана. Половинки важких дерев’яних різьблених дверей, почорнілих від погоди та часу, було зав’язано грубою мотузкою. Попід стінами ріс бур’ян, а вікна були забиті такими ж темними від негоди дошками. Будівля здавалась неживою і давно покинутою. Храм явно демонстрував зневагу на межі з ворожістю, яку Варшицька виявляла до православ’я. Під цим небом не було місця двом релігіям. Православні мали виконувати одне правило – не відсвічувати. Княжна навіть не намагалась демонструвати прихильність до усіх релігій на своїй землі, як це робив Вишневецький.

- Сюди. – Марі прошмигнула кудись убік і зникла у стіні праворуч.

Аж тоді Богун помітив невеличкі дверцята збоку. Він рушив слідом за коханою і відразу ж у ніс йому вдарив важкий запах спертого повітря та цвілі. Богун поморщився та роззирнувся.

Усередині церкви було світло. Сяйво десятків мерехтливих свічок заполонило увесь простір храму, створюючи химерні образи тіней на стінах та стелі. Всередині церква жила своїм життям, внутрішнім, прихованим від зовнішнього ока. Таємничим та величним. Урочистості, як не дивно, додавали забиті дошками вікна, крізь шпарини яких де-не-де пробивались яскраві смужки сонячного проміння. На стінах постійна волога спровокувала злущення фарби, що висіла шматками, надаючи настінним фрескам якогось нереалістичного загрозливого вигляду. Нефом плив запах селітри, а не ладану. Та, незважаючи на усе це, Богун не зміг стриматися, щоби не впасти на коліна перед великою іконою Ісуса Христа, почорнілою від шкідливих умов. Мученик. Як і всі ми. Богун перехрестився та піднявся на ноги.

В церкві було кілька парафіянок, які тихенько молилися, не звертаючи увагу ні на княжну, ні на її супутника. Те, що треба. Іван знову здивувався з вільної поведінки своєї мавки. Вона кохала його і не приховувала цього, відвідуючи разом із ним місця, де їх бачили удвох та могли доповісти її могутньому батькові. Вона уособлювала в собі те, до чого він так палко прагнув усе своє свідоме життя – бути собою, незважаючи ні на що і ні на кого.

Ця каплиця не потребувала розкішного оздоблення, золотого вівтаря та дорогих фресок зі шляхом на Голгофу. Вона сама була втіленням Хресної ходи та нестерпної агонії. Богун знову перехрестився. З-за вівтаря визирнув священник. Його неприродньо великий ніс для такого маленького обличчя, немов тягнув усе лице вперед. Впадала в очі й довга, мов у страуса, вигнута шия з великим адамовим яблуком.

Парафіяни, мов по команді, припинили тихий шепіт. Служба почалася...

Після служби Богун підійшов до священника і красномовно роззирнувся довкола, натякаючи на занедбаність храму Божого.

- Ісус заповідав бути скромними. – лагідно посміхнувся священник. – Головне у храмі не оздоба, а люди.

Якийсь шум змусив Івана підняти очі. Над хорами пурхали голуби, що залітали крізь дірки у даху.

- Голуби – передвісники миру. – так само лагідно мовив священник. – І вони облюбували нас. А ви моліться, діти мої. За себе і за Україну.

Іван ще довго тоді не міг заснути. Образ занедбаного храму різко контрастував з ласкавим поглядом та упевненою ходою носатого худого священника. Здавалось, він вів службу не у зарослій бур’янами та затхлій від нестачі свіжого повітря будівлі, а у самому соборі Івана Хрестителя, величному костелі Варшави. Та, здавалось, священник не помічав ані облущених стін, ані постійної вологості, ані дір у даху. Ладан, що йшов від кадила під час служби, нарешті витіснив інші запахи, і церква набула затишності. Іван зрозумів чому Марі привела його туди. Вона хотіла отримати благословення від святого отця. Її душа розривалась між коханням та мораллю. Вона пізнала чоловіка у гріху і бажала отримати спокуту. І отримала її. Довго чекав Іван кохану зі сповіді. А коли побачив як вийшла вона, розчервоніла та щаслива, зрозумів, що дівчина отримала те, за чим йшла. Червоніючи від сорому, вона розповіла священнику те, що каменем лежало на її душі, і у відповідь почула «прощена».

 За цими думками Іван оминув Немирів, навіть, не заїжджаючи додому та ночуючи у тихих заїжджих дворах. Так само оминув він і Вінницю, де перебувала Ганна з дитиною. Не міг він бачити її тепер, одразу після обіймів Марі. Та й попрощались вони вже. Для чого знову душу тривожити. І її, і його. Тетеря з козаками вже подалися на Січ, лиш він, мов той блудливий пес, не знаючи спокою, жене свого вороного до Запоріжжя.

*************

Богун прибув на Січ в перших числах квітня. Козацька братія радо вітала новоприбулого, а Тетеря міцно обійняв побратима, прошепотівши на вухо:

- Я гадав, ти не повернешся більше.

Іван без слів міцно обійняв вірного хорунжого. А тим часом Січ гуділа, збираючи раду. До її фортеці щодня прибували сотні козаків, і з кожним днем Івана все більше поглинала ця лихоманка війни, яка от-от мала початися, витіснивши усі почуття та емоції. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься їхня буремна душа.