Розділ ХVІ. Відьма

Удосвіта, ледь зійшло сонце, Богун знову висів на знайомій гілляці. Землі він дістався без пригод, перетнув крадькома паркову зону маєтку, та вийшовши назовні, сміливо попрямував до брами. Одежина його висохла, дарма, що була трохи бруднувата. І хоч він мав вигляд справжнього жебрака, в душі відчував себе магнатом, ба, навіть королем. Адже найкрасивіша жінка, яку він будь-коли бачив, дарувала йому свою ласку та любов. Ніч була пристрасна, сповнена солодких бажань, котрі хотілось втілити у життя якнайшвидше. Він брав її сильно та ніжно водночас, насолоджуючись кожним її приглушеним стогоном та вигином гнучкого дівочого тіла.

Так, у солодких спогадах, Богун незчувся як дістався брами, де на нього чекав сюрприз у вигляді вже знайомого тлустого охоронця. Чи то Марі наплутала, чи то цьому товтсунові закортіло повисіти ще на брамі, Іван так і не дізнався, бо охоронець упізнав його та здивовано вигукнув:

- Ти ба, знайома мармиза!

- І тобі доброго дня, пане. – промовив чемно Богун. За пазухою він тримав лист, написаний ніби-то для Вишневецького, та зараз ця легенда Марі видалась би іще дивнішою, ніж його поява біля брами рано-вранці.

- Ти де шастаєш, зайдо? – вигукнув тим часом охоронець. – Я тебе всюди обшукався.

Ага, бачив я як ти мене шукав, подумав Богун та вслух лишень сказав:

- Учора, як тілько ти зайшов до панни, стрівся мені знайомий конюх. Запросив мене до себе чортяка та напоїв оковитою, то я ледь оклигав до ранку.

- Що ти верзеш, капоснику! – вигукнув інший охоронець. – Не заливай нам, усі твої речі, то дурні побрехеньки. Панна сказала, що нікого не винаймала для охорони панночки Маріанни, тож тебе варто кинути до куни та добре розпитати хто ти та звідки до нас прийшов.

Богун, хоч і мав запальну вдачу, проте нині добре розумів, що лише його смиренність урятує від підвалу, а там і від шибениці. Тож він із жалем у голосі промовив:

- Так, каюсь, зогрішив я, хтів роботу знайти, а знайшов тілько пригод на свою дурну головешку. Ото й збрехав.

- Посидиш у куні, будеш знати як відволікати поважних кварцяних від роботи. – зверхньо мовив незнайомий охоронець. Уся надія була на знайомого товстуна, тож Богун благально поглянув на нього:

- У таких поважних жовнірів знайдеться більш важлива робота, аніж арешт якогось зайди.

Товстун схилив голову, мов та сорока, яка роздумує як украсти монету, і зрештою мовтив:

- Та хай іде, оце не вистачало часу на таке опудало витрачати. Ти глянь на нього, видно добряче учора налигався, бо складається враження, що ночував він під дощем.

Богун вскипів. За своє життя ніхто не наважився його такими словами називати. А хто наважився, той уже в землі червів годує. Та не цього разу. Кварцяним пощастило, в бою він би їх живими не залишив. А може й випаде така нагода, їхні мармизи він добре запам’ятав. Натомість він карикатурно вклонився до землі і промовив:

- Дякую, пане, то я можу йти?

- Та йди вже, харцизяко, і більше на очі мені не потрапляй. – мовив товстун, а коли Богун обернувся, то відчуло його гузно потужний удар кварцяного чобота. То товстун вирішив таким чином надати йому швидшої ходи.

При інших обставинах Іван би не стримав такої наруги, ці кляті ляхи поплатилися б за свої насмішки. Та нині не час і не місце. Він знав куди їде, тож належало грати свою роль жалюгідного волоцюги до кінця. Увечері його чека приз. Його мавка. І за це можна було витримати не один удар чоботом нижче спини. За її ласки він би витримав і батога на ринковій площі.

Тож Іван навіть не озирнувся на дикий регіт охоронців, а спокійно почимчикував геть у місце, про яке розповіла йому Марі. Вона знайшла для них затишний будиночок, де вони могли бути лише удвох, не боячись, що їх побачать. Це було не зовсім звичайне місце. У дусі Марі. Та Івану було байдуже де, він і не до такого звик. Головне, це набутися поруч до війни.

******

Місце, про яке розповіла Марі, знаходилось на околиці Збаража. Коли Іван туди прибув, перед його очима постала незвичайна картина.

Смугасті кибитки і яскраві шатри були повсюду. Це було схоже на якийсь пістрявий велетенський ярмарок на глинистій землі, в яку грузли колеса кибиток та голі ноги дітей.

Замурзані діти галасували навколо чорнявих жінок у строкатих хустках, які готували їжу прямо біля своїх кибиток, що слугували одночасно і транспортом і домом. Окремими купами сновигали чоловіки, кудлаті й волохаті, в широченних штанах та тісних сорочках, що кокетливо окреслювали торс, мов у тих танцівниць, яких він бачив у шинку, коли приїздив до Варшави та Берліну. Біля них вештались і собаки – худющі з обтягнутими шкірою кістками і хребтами, що виступали на спині мов шрами. І над усім цим панував страшенний гамір.

Цигани були якимось незбагненним племенем – водночас і єдиним, і повсюдним. Куди б не закинула їх доля, здавалось, усі вони були поєднані єдиним колективним розумом. Викрадачі курей, нечеси з хитрими чорними очима, що визирають з рипучих кибиток. Дикуни з чорними нігтями, які їли їжаків, жебрали настирливо, приховуючи своє багатство, і ховали своїх мерців прямо на узбіччях доріг, ніколи більше не повертаючись до їх могил, ніби вони й не жили ніколи.

Дивне дике плем’я. проте багато з них билися пліч-о-пліч з козаками, тому Богун ставився до них спокійно, як і до інших народностей. У кожного свої традиції, у цих людей вітру свої.

Він узяв наліво, далеко оминаючи галасливий табір, і незабаром опинився перед крайньою хатиною міста. Марі добре її описала, тож Богун без перешкод знайшов ключ, що був майстерно схований зверху над вхідними дверима. Будиночок належав няні Марі, яка вже давно тут не мешкала, тож їх ніхто не турбуватиме.

Усередині було бідно, проте чисто та затишно. Очевидно, Марі таки дійсно готувалась до його приїзду, бо кімнаті були підметені та чисто постелені, а в коморі він знайшов харчі, які не посоромили б барський стіл. На стінах Іван помітив перські килими, схожі були у нього вдома. Вдома… чи повернеться він туди знову? Іван відкинув непрохані думки та подався до комори, бо з ранку і макової росинки не було, і хоч як би він не любив Марі, та одним коханням добрий козак ситим не буде. Попоївши, Богун вклався спати на м’якій перині. Чим не рай.