Розділ ХV. Проява у вікні

Богун довго ще стояв на вулиці біля власного обійстя, аж поки обоз, в якому їхала Ганна з Тимошем, не зник із виду. Згадав останню розмову з Тетерею рано вранці, його запальні слова, кинуті у розпал сварки після того, як Іван повідомив, що не їде з ними, а приєднається до військової кампанії пізніше. «Не доведе тебе до добра ся лядська дівка!» - вигукнув у злості Тетеря, і Богун зрозумів, що приховувати свій намір більше немає сенсу.

- Я не цураюся козацької братії та нашої дороги. – відповів тоді Богун. – Мати наша Україна та моя шабля – се все, що у мене на думці.

- Лукавство у тебе на думці! Бабський реп’ях! – вигукнув Тетеря.

- Не можу одорватись од неї, мов прив’язав хто. Чи Бог чи лукавий, все єдно. Мушу побачитися з нею до війни. – стиха мовив Богун.

- Доброму козакові треба чесно положити живот за віру християнську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які тенета. – задумливо промовив Тетеря, і по тону його голосу Богун зрозумів, що прощений.

Вони обійнялися. З хати вийшла Ганна з дитиною на руках, їхні вузли вже були на возі. Богун підійшов до них, взяв малюка на руки та міцно притиснув до себе, тоді поглянув на дружину і мовив:

- Ганно, жінко моя, уповаю на Бога та твій жіночий хист. Бережи нашого Тимоша, а я намагатимусь зберегти те, що від мене залишиться. Бо вже й сам не знаю хто я – чи Богун чи яка химера, що набула людської подоби. Сам собі не належу і стидно мені за свої діяння.

Ганна щосили намагалась стримати сльози, та вони, мов ті непрохані гості, полилися зливою по її щоках. Богун обійняв свою жінку перед Богом та перед людьми, думками линучи до тієї, таємної, жаданої, яка чекала на нього у замку Збаража. Відчув, як Ганна відсторонилась, мов відчула його стан, забрала у нього дитину та мовчки пішла до воза. Він взяв її за руку, та вона вирвала її. І в цьому маленькому жесті непокори, в її високо піднятій голові, прямій спині під теплою киреєю, він побачив справжню Ганну. Вона все знає. Як завжди. Знає. Та мовчить.

*********

Від Немирова да Збаража їхати було двісті шістдесят верств. Цю відстань Богун мав намір подолати менш ніж за дві доби, а вперед нього летів лист, який він відправив таємним посильним, як тільки в’їхав у Немирів. У тому листі, сповненому зізнань у коханні, він сповіщав про свій намір – приїхати у саме лігво ворога, аби побачитися з нею, своєю мавкою. План сам по собі настільки небезпечний, що ніхто й не подумав би, що Богун на це відважиться. Саме на це і розраховував козак. Ніхто не шукатиме його у постелі молодої княжни, доньки самого князя Волині.

Така велика сила у любові, що Іван птицею летів до Збаража, даючи собі лише короткі відпочинки. Першої ночі ночував він у тихому заїзді на околиці села, а наступної - просто неба, під деревом, накрившись теплим кунтушем. Замість постелі йому служив хмиз, грівся він біля невеличкого вогнища, яке ледь животіло серед лісу. Розпалювати більше багаття він не одважувався, а невеличкого вогню було достатньо, аби зігрітися та відлякати нічних хижаків. Вбраний він був простим селянином, тож ніхто не міг признати у ньому полковника Запорізького війська. За легендою, він їхав найматися у охоронці Збаразьких мурів. Він і не відав, що невдовзі за іронією долі буде таки стояти під мурами Збаража. Та зовсім не з охоронними цілями.

Коли вдалині замаячив Збараж, Іван стишив хід свого вороного коня та приєднався до вервечки селян, які поспішали у місто. Ніхто на нього не звернув особливої уваги, подорожні тут були звичайним явищем, вони часто безмовно приєднувались до селянських обозів - так менше шансів втрапити до халепи чи бути побитим розбишаками на великих дорогах.

В’їхавши безперешкодно у Збараж (охоронці на мурах лиш провели обоз лінивим поглядом, навіть не глянувши на Богуна), Іван вирішив не відставати від ставшого за кілька годин рідним селянського обозу, тож разом з усім цим гомінким кодлом приїхав до заїжджого двору, де й винайняв собі куток.

Збараж до 1631 року був родовим гніздом князів Збаразьких, однією з найпотужніших твердинь Галичини. Цьому сприяв зручний для фортифікації місцевий рельєф – поєднання височин з заболоченою долиною, яку важко було здолати, бо люди – ніщо проти сил Природи. Наразі місто було у володіннях двоюрідної сестри Яреми Вишневецького Олени Варшицької, якій це місто подарував сам князь. Збараж являвся найбільшим та найрозвиненішим містом періоду визвольної війни на українських землях.

Отож, Іван з цікавістю прогулювався містом, навіть не ховаючись. До вечора було іще далеко, а вдень показуватись у Збаразькому замку було доволі необачно. Його могла упізнати та лиха тітка або слуги, які були з ними тоді у лісі. Хоча ні одного з них Іван не пам’ятав ув обличчя, та знав, що це кодло добре усе компонує та має добру пам'ять. Тілько прикидаються дундуками.

**********

Як тільки почало сутеніти, Богун уже був біля замку. Пробратися туди було значно важче, аніж до міста, та козак був до того готовий. Підійшовши до моста, що вів у замок, він запримітив двох охоронців, які недбало тримали мушкети, голосно обговорюючи щось смішне, бо регіт йшов такий, що чути було за верству. Байдикують. На Січі б з такими не панькались, а відпустили б одразу на вольнії хліба. Наїли мармизи на селянських поборах.

- Стій, ти куди? – крайцяні враз стали у стійку, наставивши на нього мушкети. Отже, не все так безнадійно, як здавалось на перший погляд. З них ще можуть бути люди, які вистоять цілих півгодини проти доброго козака.

Богун приємно посміхнувся, намагаючись укласти в посмішку увесь свій шарм. Та на охоронців брами це не справило ніякого враження. Натомість вони ще суворіше запитали:

- Ти куди зібрався? З якою метою прямуєш до замку?

- Пані Варшицька призначила мені зустріч. Хоче найняти охорону, бо з її слів, та, що є у неї, така нікчемна, що її здолає навіть панночка Маріанна.

Богун із задоволенням поглянув як мармизи охоронців починають багряніти від злості.