Розділ ХІV. Барабаш

У двері тихо постукали.

Літній чоловік обернувся від вікна, де стояв уже досить довгий час, вдивляючись в сутінки, що повільно згущувались на вулиці. Ранньою весною темніло рано, проте в прохолодному повітрі уже відчувався поки що несміливий подих перших теплих поривів вітерця. Йому подобався місяць березень – ще холодний, проте такий, що дає надію. Чоловік смикнув себе. Щось він останнім часом надто розманірився, мов та дівиця на виданні. В голову лізли непрохані думки про дорогу, яку він обрав. Все життя він намагався чинити правильно та діяти тверезим розумом. А зараз стояв, старий та сивий, забутий колишніми побратимами, зневажений друзями, біля вікна в невеликому маєтку Стеблева, та думав про те, що хотів би опинитися в будь-якому іншому тілі. Тільки б не бути Іваном Барабашем, наказним гетьманом Запорізького війська.

-Можна? – у двері просунулась кудлата голова Микити, його служки, молодого та трохи дурнуватого хлопця. – Ви не відповіли, а справа не жде.

-Так, заходь. – Барабаш відійшов від вікна.

Хоч і скидався він зовні на кабінетного щура чи чиновника місцевого рангу, проте це був загартований у боях воїн. Разом із батьком Богдана Хмельницького Михайлом брав участь в битвах під Цецорою та Хотином. Перша битва поклала початок турецько-польським війнам, а друга їх завершила – битва під Хотином мала важливе міжнародне значення, бо змусила Османську імперію відмовитись від задумів завоювання Європи. Славетні то були часи, славетні події, славетні люди. Зараз від усього цього залишились лише печальні спогади та тінь колишньої звитяги. Зараз він уже не був тим вільним козаком, зараз він був таким же служкою, як і Микита, тілько що старшим од нього та краще вбраним.

Барабаш глянув на Микиту, який увійшов у кабінет та переминався з ноги на ногу:

-Що там у тебе такого нагального?

-Вам лист, пане. – Микита протягнув Барабашеві запечатане послання. – Це від коронного гетьмана.

Іван узяв листа:

-Можеш іти.

Микита хутко зник за дверима. Хоч і був Барабаш хорошим господарем, проте навіть служка розумів, що термінові листи від коронного гетьмана не обіцяють нічого доброго. І виявився правим. Прочитавши листа, Барабаш голосно вилаявся та кинув його до щойно розтопленого каміну. Вогонь швидко поглинув папір і від наказу Потоцького негайно вирушати до Черкас через кілька секунд не залишилось і сліду. Якби ж то так можна було в мить знищити усе, що тобі не подобається і почати усе спочатку…

Барабаш подумав про Хмельницького. Їхня дружба почалася з уже далекої Цецори, більше двадцяти років тому, де Хмельницький, ще хлопчиськом, разом із своїм батьком воював проти турків на боці польської шляхти. Уже тоді зароджувались паростки невдоволення тим становищем, яке створила шляхта та місцеві князі в Україні. Вже тоді бачив Барабаш вогник непокори в очах молодого Хмельницького, вже тоді з його вуст де-не-де та зривались слова, які можна було розцінювати не інакше як заклики до повстань. Барабаш, на той час звичайний козацький старшина, не міг уторопати, чому так люто виступає Хмельницький проти усталених законів Польської Корони, адже і йому, і його батькові, й іншим козакам-реєстровцям жилося непогано під егідою шляхти та короля. Їм щедро платили в усіх походах та шанували як ударну частину коронного війська. Їх винаймали інші держави для своїх власних воєн чи придушення повстань. Про козаків ходили легенди як про непереможних воїнів, їх боялися, їх поважали, ними захоплювалися.

А Хмельницький ніби й не бачив усього цього. Барабаш знав, що публічно даючи клятву Польській Короні, молодий Богдан таємно вів справи з бунтівниками, які переховувались на незліченних острівцях дніпровських порогів. Сам він докладав чимало зусиль, аби скарати надто завзятих шибайголов, серед яких особливо йому запам’ятались Остряниця та Трясило.

Трясило, в миру Тарас Федорович, підняв своє повстання в 30-х роках. Будучи на той час гетьманом січовиків, разом з вірними козаками рушив до Черкас та самовільно арештував, а потім стратив за зраду Україні гетьмана реєстрового козацтва Григорія Чорного. Це і поклало початок протистоянню між вільними січовиками з одного боку та польською шляхтою і реєстровими козаками з іншого. Вирішальна битва відбулась під Переяславом у травні 1630 року, де коронне військо взяло в облогу укріплений козацький табір. Облога тривала три тижні та завершилась кривавою різаниною у польському таборі, яка увійшла в історію під назвою Тарасова Ніч. Тоді, пізно уночі, козаки зробили відчайдушну вилазку у ворожий табір та, за легендою, вирізали більше тисячі сплячих ворогів. Барабаш здригнувся від важких спогадів. Йому пощастило тоді вижити, та він на все життя запам’ятав жах тієї кривавої ночі. Жах перед лютою бунтівною силою, яка вибухала щоразу з новою несамовитою міццю, здатною змести усе на своєму шляху.

Яків Остряниця, на відміну від Трясила, ретельно готувався до повстання, поштовхом до якого стало закінчення строку дії селянських «вольностей» під кінець 40-х років. Ці «волі» виписали пани, аби селяни могли зайняти та обробити цілину для своїх нужд. Коли строк дії їх скінчиться, селяни знову мали вертатися до своєї стандартної роботи при шляхетських маєтках та виконувати повинність панщини. Вільні козаки вбачали в тому загрозу для свого незалежного існування. Остряниця, який на той час був гетьманом вільних січовиків, зібрав основні сили повстанців рушив під Кумейки, де зазнав поразки. Разом із залишками своєї армії та вірними старшинами Гунею та Скиданом вони утекли на Січ, щоб діждатися нового слушного часу. Час настав весною 1638 року. Остряниця розділив тоді свої сили – основна частина під його командуванням підійшла до містечка Голтва, яке належало Яремі Вишневецькому, інша частина козаків під орудою Гуні спустилася на човнах. Сам Барабаш тоді йшов придушувати повстання під гетьманством Караїмовича, пропольського гетьмана, який просто ненавидів повстанців. Хмельницького тоді з ними не було. Барабаш добре пам’ятає той день, коли дві армії зійшлися під Лубнами. Добре пам’ятає ту несамовиту лють, з якою накинулися на них козаки Остряниці. От же бісові пси. Вони змусили коронне військо тікати у Лубни. Від великої кількості війська на мосту, що вів у місто, той не витримав та обвалився. Багато тоді їх загинуло на тому помості. Коронне військо зазнало б нищівної поразки, якби не підоспів Ярема Вишневецький зі своєю кіннотою та гарматами. Князь розгромив козаків Остряниці, і сам гетьман повстанців змушений був тікати під захист московської держави на Слобідську Україну. Гетьманом замість Остряниці обрали Гуню, який героїчно оборонявся від переважаючих сил противника протягом усього літа 1638 року, а тоді разом з нечисленним загоном прорвався на Січ. Барабашу доповіли про смерть Гуні у Брацлавській фортеці. Як не дивно, Іван відчув пекучий жаль. Славний був козак. Проте обрав він неправильний бік…