Розділ ХІІІ. Ганна

-Кажуть, Хмель йде з самого Запоріжжя аби нас звільнити.

-У нього непереможне військо з п’ятсот козаків і на його боці сам король.

-Скоро нашийники отримають зашморги на свої товсті шиї.

-Катюзі по заслузі.

Хор голосів змовк, як тільки Ганна переступила поріг крамниці. Так завжди. Люди їй не довіряли, бо вона була жінкою полковника реєстрових козаків, які приєднались до коронної армії аби знищити повстанців. Принаймні, так подейкували у селищі.

Ганна з високо піднятою головою пройшла повз мовчазних односельців – повз стару та згорблену Марію, яка спиралась на дерев’яну палку і дівувала тоді, коли Хмельницький Богдан ще й не народивсь; повз її молодшу на кілька літ подругу Мотрону, яка скосила очі на Ганну так, що вони ледь з орбіт не повилазили; та ще кількох старших чоловіків, в одному з яких жінка упізнала Павла, помічника батька у кузні. Ганна голосно привіталась, поправляючи пухнасту хустку світло-блакитного кольору, яка красиво відтіняла її темні очі та волосся воронового крила. Односельці привіталися у відповідь та демонстративно відвернулися.

Дорога додому з крамниці була дедалі важчою. Від думок. Роїлись вони у голові, мов рій набридливих кусючих ос. Остання звістка від Івана була кілька місяців тому. Писав він листа третього місяця осені з мурів Брацлава, в якому сповіщав, що полк їх застряг у Брацлаві на цілу осінь через нестійке становище та Хмельницького, якого кілька разів арештовували та відпускали, через що сотник впустив у серце велику образу та подався до самої Варшави правду шукати.

Десь підсвідомо Ганн розуміла, що за цими оповідками про арештанта Іван щось намагався їй сказати, щось важливе для нього, дати таємну звістку про себе та свої наміри. Але вона не змогла домізкувати, що саме хотів їй передати коханий чоловік. Жінка вкотре пожалкувала зі свої неписьменності, бо слухати листа власного чоловіка через треті руки місцевого священника – не те саме, що читати наодинці. І писати йому через ці руки – теж не те. Як багато вони не могли сказати один одному, знаючи, що їх думки може слухати півмістечка. Іван у порівнянні з нею був справжній мудрець. Він розповідав їй чудернацькі речі про далекі світи, де людей не ховали у землю, як і всякого доброго християнина, а обмотували широкими смужками тканини, мов тую личинку, та залишали у золотій труні в спеціально для цього збудованій величезній будівлі. Він називав цих мерців смішним словом «мумія».

Усі ці незвичайні речі та розповіді Івана довгими вечорами в ті рідкісні дні, коли він бував удома, були її найціннішими спогадами. В такі моменти їй здавалось, що окрім них немає нікого на багато верств навколо, а то й у цілому світі. Такі ніжні обійми були у її чоловіка, що вона тонула та провалювалась у інший вимір, де немає нікого, лише вони удвох. Але чому були? Жінка подумки смикнула себе, крокуючи по ще мерзлій землі додому. Він же повернеться. Обов’язково. Живий та здоровий. Увірветься зненацька до покоїв, обійме її, притисне до себе міцно-міцно, і довго стоятиме так, дихаючи нею.

Від цих солодких спогадів Ганну огорнув печальний щем. Де він зараз, її коханий Іванко, чи приєднався до вільних козаків, як того бажала його нескорена буремна душа, чи не зміг він здійснити задумане і скаче зараз безмежними степами Дикого Поля під хоругвами брацлавського полку Запорізького війська?

За цими думами жінка й не зчулася, як ноги принесли її до рідної хати – ошатної великої будівлі з новою солом’яною стріхою та великою господаркою, де постійно щось мекало, хрюкало, метушилося та кукурікало. Богун був добрим чоловіком, та й статки дозволяли, тож він найняв кількох помічників у полі та біля господарства, які допомагали жінці під час його відсутності. Через це сусідки називали Ганну «білоручкою», ніби по-доброму кепкуючи, хоча в глибині душі заздрили їй, бо жінці не доводилось з раннього рання і до пізньої ніченьки справлятися по господарству. Також служба її чоловіка в реєстровцях позбавляла її роботи на панських полях. Жінка на кпини сусідок не зважала, бо давно звикла до заздрощів. Ще змолоду їй заздрили через вроду та веселий характер, потім заздрили, бо до неї посватався найгарніший парубок їхньої місцевості, а зараз заздрять, бо живе Ганна як пані, маючи час на спочинок і не горблячи свій стан у тяжкому труду.

Увійшовши до оселі, перше, що почула Ганна, був голосний вимогливий дитячий плач. Жінка посміхнулась. Тиміш. Її серце, її первісток. Такий довгоочікуваний та жаданий. Прокинувся, зголоднів.

З кімнати, звідки линув дитячий плач, вийшла жінка, така ж вродлива та темноволоса як Ганна, лиш повніша та волосся посріблене сивиною. На ній була темна плахта та світла сорочка.

-Де тебе носить. Ганно? – промовила жінка. – Титміш їсти бажає, не можу заспокоїти добру годину.

-Батьків син. Свого діб’ється.– Ганна лагідно посміхнулась матері.

Та посміхнулась у відповідь та запитала:

-Щось чути від Івана?

-Нічого, матінко. Ходила до святого отця, думала, може чоловік яку звістку передав. Але ні. – Ганна поклала торбу на лаву біля столу, сказала матері, щоб розібрала куплений крам, а сама швидко пішла мити руки. Тиміш не вгавав, справедливо вимагаючи свій харч, і жінка так само швидко пішла до покоїв, де нині спала з сином, а раніше – з чоловіком. Годуючи сина та милуючись його щоками, які ходили ходуном біля її повних грудей, Ганна поринула у спогади.

Їй уже минуло двадцять п’ять літ, усі її подруги мали по кілька дітей, і лишень вона з року в рік ходила пустою. Не посилав їм Бог діточок, що дуже печалило молоде подружжя. Жінка не була худою, але й тіло її не було повним, тож мала міцне здоров’я. Тільки виношуй і народжуй. Середнього зросту та жіночної статури, яка вабила чоловіків усіх мастей та віку. А чорнії брови та карії очі згубили не одне козаче серце. Та лиш одному з них вона віддала себе усю до останку – молодому, стрімкому, сильному Богуну. Побачивши його, обвітреного битвами та загартованого боями, вона відчула, що він дарований їй долею, тож коли почула від батька, що Богун приходив свататись, ніч простояла навколішки, дякуючи Богові за такий чудесний дарунок.