Розділ ХІІ. Вогняна ніч у заїзді

Богун відчував, що воєнні дії захоплять його на довгий час і ще невідомо чим усе це скінчиться для нього. Розлуку з Марі він переносив важче, аніж гадав, та й свого первістка з дружиною потрібно було відвезти у безпечне місце. Тож у той час, як Хмельницький таємно відбув до кримського хана, Іван з кількома козаками-земляками на початку березня відбув на Вінничину, аби побачитися з родиною, взяти на руки свого первістка.

За пазухою вогнем любові випікав лист від Марі, який він отримав напередодні свого від’їзду. Красивим рівним жіночим почерком його мавка писала як сумує за ним та мріє про їхню зустріч. Вона без пригод дісталась до Збаража, коротає дні за читанням та вишивкою, і сходить з розуму від безупинної балаканини своєї любої тітки та її доньок. Читаючи листа, Богун посміхався, уявляючи свою розумну Марі в оточенні цих недалеких баб. Ганна була неписьменна і листи від її імені писав святий отець, що значно обмежувало її думки та емоційність написаного. Лист Марі, напроти, дихав вільним коханням, сумом та бажанням. Між рядками він прочитав усе, що хотіла сказати дівчина. І цей єдиний лист, сповнений неприхованих емоцій, заважив для нього більше, аніж усі скромні листи від дружини, де вона писала що сумує та з нетерпінням чекає його додому. У нього назрівав план - настільки зухвалий та необдуманий, що був просто приречений на успіх.

До Немирова, де проживала його родина, вони мали дістатися наступного дня по обіді. По дорозі козаки, на щастя, зустріли заїжджий двір на околиці одного з сіл, назву якого вони навіть і не спитали, бо багато їх таких було – уже напівзакинутих поселень з темними печальними шибками-очима, господарі яких подалися на Січ разом з усім своїм крамом, худобою та дітьми. Зайняті воєнними приготуваннями, козаки мало часу приділяли на те, аби підняти голову та оглядітися. А дивитися було на що, та й подумати теж. Українські села пустіли, люди перебиралися ближче до козаків, намагаючись знайти для себе порятунок. А ті, у свою чергу, були надто сліпі, аби це зрозуміти. Єдине, що їх цікавило – це відвоювання своїх вольностей та території.

У корчмі – невеличкій напівзруйнованій часом хатині, що тулилась із заднього боку заїзду – за столом в кутку примостилось кілька чоловіків та жінок, які жадібно поглинали вечерю. Мали вони стомлений вигляд, видно було, що їдуть здалеку, можливо, навіть на саму Січ. Коли козаки переступили поріг, господар ледь приховав своє здивування. По виразу його круглої фізіономії було помітно, що такі гості – надзвичайна рідкість для його господи. Тим часом подорожні навіть уваги на них не звернули, їх більше вабила духмяна гаряча каша, яку, судячи по дзвінкому стукоту ложок об дно дерев’яних коряків, вони вже майже доконали. На столі стояв куманець, з якого також йшов пар, отже, ніякої оковитої, подорожні пили лише гарячий узвар. Перемерзли бідахи.

Товстий коротун тепло усміхнувся та ледь не обійняв їх як рідних братів:

-Проходьте, осьдечки сюди, до вогню, тут тепліше, - сердечно припрошував він гостей, махнув комусь у глибині кімнати. І не встигли січовики як слід вмоститися біля вогню, що весело тріщав у каміні, як до них підбіг хлопчина з якимись простирадлами. Він постелив їм перед каміном, вклонився, і пішов геть.

-Чого бажаєте? – запитав господар заїзду, як тільки козаки нарешті вмостилися.

-Нам би чогось попоїсти та місце де можна спочити. – відповів Тетеря, який у загоні був за старшого. Вони порішили, що так буде краще для Богуна, якого могли упіймати та доставити перед судом. Тож Іван, вбравшись простим козаком, їхав поряд з Тетерею на правах помічника, а не командира. Тетерю це неабияк тішило, він час від часу давав Богунові завдання, які міг би зробити будь-хто з козаків, як от назбирати хмизу для багаття, а коли бачив як червоніє від гніву командир, голосно реготав. Каверзник. І нічого з цим не вдієш.

-Скажу жінці хай приготує вам щось добре та ситне до вечері. – господар вклонився і пішов до пройому у дверях в глибині корчми, де вочевидь знаходилася кухня.

Тим часом подорожні прикінчили вечерю, допили узвар, весь час при цьому стиха перемовляючись та кидаючи погляди на козацьку ватагу. Після недовгих перемовин між собою, вони підійшли до козаків і завели обережну розмову:

-Доброго вечора, славне Запорізьке військо. – промовив один із подорожніх, темноволосий високий худий чоловік. До нього тулилася така ж висока та знеможена жінка у латаній одежині, надто тонкій, аби зігріти морозними березневими днями. Ще двоє таких же сіромах та одна жінка, трішки повніша та одягнена не краще, стояли поруч в німому очікуванні.

-І вам доброго, якщо з добром прийшли. – відповів Тетеря на тимчасових правах старшого. Богун сидів у самому темному кутку корчми і навіть голос не подавав. –Та ми не військо Запорізьке,  ми вольнеє козацтво, яке збирається під орудою батька Хмеля на теренах Дикого Поля.

Подорожні переглянулись, обличчя, завмерлі в німому очікуванні, розслабились, міміка їх пожвавішала, знеможена жінка, навіть, знайшла в собі сили усміхнутися.

-Славнеє козацтво, лицарі волі, - промовив чорноволосий. – Чи не прямуєте ви часом на Січ? Ми добираємось туди вже скільки днів з усім кодлом. Ночували в полях. А нині натрапили на се добре місце, коней наших з нехитрим скарбом газда завів до стайні, а нас нагодував та спати вкладе, бо дюже вже ми стомилися з такої дороги.

-Ні, ми прямуємо в іншому напрямку, маємо справи на Вінничині. – відповів Тетеря. – А ви йдіть спочивати, божі душі, і хай вас береже Божа Мати.

-І вам доброї дороги, славнії лицарі, прийде ще й на нашу юлицю празник. Будемо садити гопака на землях вільного народу. – відповів чорноволосий.

Козаки піднялися та обійнялися з подорожніми на прощання. На ранок нікого з них тут уже не буде. У кожного з них своя дорога, кожен з них добивається різними методами своєї цілі, та ціль ця одна на всіх – жити мирно та панувати у своїй сторонці.

Підійшов корчмар, за ним йшла низенька на зріст, худа жінка з лагідними сірими очима, підперезана красивою квітчастою хусткою. У них в руках були казанок, коряки та ложки.