Розділ Х. Лісова оказія

Марі, як була у вологому від мокрого тіла простирадлі, розповіла в подробицях свою ранкову пригоду, особливо яскраво описуючи як негідно чинили молодики по відношенню до дівчини-гевалки. Та Ярему цей моральний бік молодих вельмож явно найменеше усього цікавив. Натомість він промовив:

-Тобі треба частіше бувати удома, коли у нас гості. Швидше одягайся та спустися вниз.

Він вийшов, злісно грюкнувши дверима. Ті аж з петель ледь не повилітали. Ну, а двері за що? Набурмосена Марі почала одягатися. Аггнешка від страху тремтіла, боляче смикаючи їй корсет, та дівчина мовчки терпіла. До батькових спалахів гніву вона хоч і не до кінця звикла, та все ж не тремтіла від страху так, як це бувало у дитинстві. А от слуги тремтіли. Вивчена безпорадність? Дівчина подумки знизала плечами, як це робила завжди, коли не мала відповідей на свої запитання.

Одягнувши бордового кольору денну сукню з мінімум рюш та прикрас, Марі з заплетеними косами спускалася сходами униз, де на неї уже чекала ціла компанія з п’ятьох чоловіків. З жахом дівчина побачила серед присутніх двох вранішніх молодиків. У світловолосого було перебинтоване плече, біля нього крутився маленький та схожий на тхора чоловічок з великими окулярами, що постійно спадали на ніс. Сімейний лікар, Станіслав Загорський. Схоже, справа не проста. Інакше лікаря самого князя не викликали б. Біля молодиків стояв її батько та старший чоловік, якого вона теж не знала. Мав він велике пузо, довгу бороду та розкішний костюм, що видавав у ньому власника доброго шмата землі, а то і замку.

Побачивши дівчину, чоловіки схилили голови на знак привітання. Марі ще не спустившись, легенько присіла у відповідь, а в голові продовжував роїтись хор думок – хто усі ці люди і що їй буде за її ранкові витребеньки. Та дівчина не подала і виду, що знайома з кимось, окрім лікаря і батька. Спустившись униз, вона коктеливо всміхнулась і звернулась до князя:

-Батьку, ти не познайомиш мене з цими чарівними панами?

Ярема почервонів від люті. Вени на шиї здулися і Марі здалось, що він от-от почне горлати на неї при всіх. Всередині усе похололо та трусилось від страху, а зовні вона продовжувала обдаровувати присутніх найчарівнішою зі своїх посмішок. Раптом погляд її натикнувся на колючі сірі очі без тіні посмішки. Світловолосий молодик, якого вона ранила у лісі, явно не пройнявся її чарами. Він глянув дівчині у вічі і з іронією у голосі промовив:

-Ян Собеський, панно, до ваших послуг.

Собеські. Марі похолола. Не просто шляхтич. Знатний магнатський рід, відомий за межами Речі Посполитої. Отже, це син краківського каштеляна Якуба Собеського, який минулого року несподівано помер від зупинки серця. Дівчина була в курсі усіх політичних процесів у країні і добре пам’ятала заслуги Якуба Собеського перед Польською Короною. Знала вона й те, що його сини Яків та Марек навчаються нині аж у Брюсселі. Що ж привело сюди нащадка цього старовинного роду? Її думки перервав голос старого пузаня:

-Панно Маріанно, до Ваших послуг Олександр Конецпольський, чигиринський староста.

Довготелесий теж приєднався до знайомства. Звати його було Павел Язловецький, він добрий друг та товариш Яна Собеського по навчанні. Марі про себе зітхнула з полегшенням. Ну хоч хтось звичайний шляхтич. Поглянула на батька. Той зосереджено мовчав увесь цей час, а коли церемонія знайомств скінчилася, промовив:

-Дозвольте представити вам мою молодшу доньку, панове, Маріанну Вишневецьку.

Марі присіла у реверансі. Чоловіки схилили голови.

З етикетом було покінчено, тож гурт перейшов до вітальні, де зранку розхристана Марі зустріла батька. Коли всі вмостилися у зручних кріслах, Вишневецький почав розмову, перші ж слова якої змусили Марі здивовано поглянути на батька:

-Шановний Яне, Ваша історія вразила мене у самісіньке серце, адже такої підлості від своєї доньки годі й було сподіватися. Вона росла в умовах шляхетської родини, здобула добру освіту та правильні манери. Так, Маріанна дещо примхлива, як і кожна справжня аристократка, і у неї не зовсім звичайне для благородної дівиці захоплення, та я ніколи б не подумав, що її невинні забави з лука, призведуть до такої фатальної помилки. Повірте, ніякої умисної гри з її боку не було, це все звичайна необережність і випадковість. Адже так, Маріанно? – Вишневецький так виразно глипнув на доньку, що слова протесту застрягли у неї десь у стравоході, не сміючи прориватися далі нагору. Все, що вона змогла, це лиш кивнути. А князь тим часом продовжив. – Коли Ви прибули до мого маєтку, зранений і весь у крові, коли я побачив, як Ваш товариш допомагає Вам вийти з ридвану (отже, все таки вона не помилилась і ридван таки стояв десь на лісовій дорозі), серце моє упало. Я подумав, що ви стали жертввами грабіжницького нальоту, часи зараз неспокійні. Але те, що Ви мені розповіли опісля… - Вишневецький знову глипнув на Маріанну. Та мовчки смиренно його слухала. – Стріляти у людей в лісі заради забави. У мене досі душа не на місці від усієї цієї історії. Щоб покарати Марі я відсилаю її у закритий пансіонат для шляхетних дівчат, що в Полтаві. Хай там її навчать добрих манер, якщо моє навчання дало такі плачевні результати.

Таку кричущу несправедливість Маріана не могла уже стерпіти. Вона різко підхопилась з дивану, на якому сиділа увесь цей час, з наміром опротестувати батькові слова, проте князь не дав їй такої можливості. Він жестом руки наказав їй мовчати, а сам продовжив:

-Сподіваюсь, вельмишановний пане Собеський, таке покарання Вас цілком задовільнить і справа не дійде до Сейму.

Світловолосий задоволено кивнув, урочисто промовивши:

-На жаль, іноді примхи молодих панянок варто припиняти таким радикальним методом. Інакше наступного разу вона з дурості може поцілити у самого короля.

Конєцпольський кашлянув від цих слів. Вишневецький мовчки кивнув. Довготелесий з цікавістю слідкував за реакцією Марі, та по її обличчі нічого неможна було прочитати. Молода княжна вміла приховувати свої справжні думки, коли це було потрібно. Сама ж тим часом мізкувала. Про селянку у лісі ніхто навіть і не згадав, отже, все обставили так, мовби вона з дівочої примхи почала стріляти у незнайомців у лісі, які невинно прогулювались між деревами. Дівчина ледь стримувала себе, аби не вступити у суперечку, та це значило б повністю зганьбити батька, поставивши його волю та авторитет у цьому домі під сумнів. Тож все, що їй залишалось, це зображувати покору і мовчати. А в душі тим часом клекотав справжній вулкан.