Розділ VІІ. Ведмежа лапа

Повернувшись в Україну, Хмельницький почав ретельно гуртувати однодумців і готувати повстання. Духовенство грецького обряду було для нього міцною опорою. Митрополит київський Петро Могила, щирий оборонець української культури, дав йому своє благословення і закликав відважно здійснювати свої наміри. Хмельницький показував привілей Владислава (яким заволодів обманом, підпоївши гетьмана Барабаша), повторював останні палкі слова короля, сказані ним на аудієнції, і ширив чутки, що у Варшаві доволі боязкі правителі. Обходячи міста, уникаючи зустрічей з магнатами, які тримали у своїх замках військо озброєних слуг, він ішов від села до села, закликаючи до повстання. Всюди його щиро приймали, всюди повторювали його палкі заклики: «Ще не попустимо глумитись над собою!», «Досить скакати під лядську дудку!», «Зб’ємо трохи пихи з нашийників!» «Кляті ляхи живцем з Наливайка шкуру здерли! Рознюхали ми добре цих нечистих безбожників!».

Через тиждень після звістки про повернення Хмельницького Богун з Кривоносом, покинувши мури Брацлава, рушили таки до Вороновиці, аби зустрітись там із провідником всеукраїнської революції. Повернутись вони мали за кілька днів, тож часу на усілякі ритуали не гаяли. Увійшовши до хати на окраїні поселення, де на них чекав Богдан з кількома вірними комонниками, козаки перейшли одразу до діла. Звісно, вони підтримують Хмельницького, звісно, встануть на його бік як тільки він накаже. Проте вони не вигукували в екстазі запальних речей, а тверезо обмірковували його пропозицію:

-Ми не маємо більше гармат, - казав Кривоніс, - В нас дуже мало рушниць, а ляхи мають потужну артилерію. Як зможемо ми з ними воювати, батьку?

Хмельницький відповів швидко. Видно було, що він над цим думав і вже все обміркував:

- Я пропоную взяти в союзники татарів. – відповів він.

Ця відповідь була настільки неочікуваною, що Богун остовпів. Він ще не звик до хитромудрості Хмельницького та його звички йти хитрістю до тих пір, допоки це можливо, не застосовуючи грубу силу і не втрачаючи дарма людей у прямих військових зіткненнях.

Хмельницький відразу викликав до себе довіру та симпатію. Спокійний погляд та ледь насмішкувата посмішка  у вуса, приємні риси обличчя та вигляд такий, ніби він знає відповіді на усі запитання, одразу викликали якусь невловиму повагу та бажання йти за ним у вогонь та воду. Одягнений він був у простий жупан темних кольорів, та тримався майбутній гетьман так, ніби на ньому був блаватас з дорогої парчі. От же дійсно не справа в одязі, справа в тому, як ти себе в тому одязі почуваєш. Бо можеш бути одягнений з ніг до голови у розшитий золотом кунтуш, та виглядати так, мовби стоїш у лахмітті. Ніхто й не гляне ні на тебе ні на твої золоті одежі.

- Хто ж піде на поклон до хана? – порушив хід думок Богуна голос Кривоноса.

- Я. – відповів Хмельницький.

Цю пропозицію козаки зустріли схвально. Для цих людей, доведених до відчаю звірствами шляхти, будь-який спільник, навіть іновірець, був добрим. У своїй ненависті до магнатів-католиків вони без вагань погодились просити захисту в недругів-мусульман.

Богун повернувся до Брацлава, готуючись покинути його як тільки накаже Хмельницький. А той тим часом продовжив гуртувати навколо себе люд.

Та усі ці приготування не могли довго лишатись в таємниці. Одного дня Барабашу сповістили, що до нього проситься козак.

-Нехай увійде. – Барабаш поглянув на двері. Увійшов козак, зняв шапку та запобігливо вклонився.

Іван Барабаш довго йшов до своєї мети. Він давно мітив на місце гетьмана та знав, що Владислав обере Хмельницького, а не його, бо чигиринський сотник водив дружбу з королем. Яким же було його здивування, коли канцлер Оссолінський повідомив, що гетьманська булава належить йому і що саме він стає на чолі реєстрового Запорізького війська. Звісно, хитрий канцлер утаїв, що спершу цю посаду було запропоновано Хмельницькому, від якої той відмовився. Він знав, що це зачепить самолюбство амбітного Барабаша, який всіkяко намагався показати свою вірність короні.

-Доброго дня вам, пане гетьмане. – козак, що зайшов, угодливо вклонився, в руках він тримав шапку, яку зняв, перш ніж зайти у приміщення.

-І тобі доброго, якщо з добром прийшов. – відповів Барабаш. Він більше скидався на місцевого чиновника, аніж на козака – ні вусів, ні оселедця, ні статної фігури, натомість великий ніс видавав у ньому вірменське походження. Незмінна дивна шапка на голові, що облягала його череп та темний жупан доповнювали образ наказного гетьмана Запорізького війська.

- Пане гетьмане, недобрії діла кояться поміж мужвою. Да й чого гріха таїти, поміж добрими козаками тоже каверза пройшла.

- Говори ясно, я нічого не можу домислити. – Барабаш нетерпляче махнув рукою.

-Який тепер чорт скаже вам що-небудь ясно, коли звідусіль нахмарило.

- Про що се ти?

- Чигиринський сотник підбурює гевалів та козацьку чернь до повстання. Чув я се своїми ушима, пане гетьмане. І це не жарти. До нього прислухаються. До Дикого Поля масово стікається люд. Хмельницький має привілей самого короля.

-Що!?– Барабаш, відштовхнувши новоприбулого, прожогом кинувся на двір крізь віддчинені двері. – Коня! Хутчій сідлайте коня! – почувся в глибині двору його сердитий, як грім, крик.

Гетьман чимдуж помчав до Конєцпольського. Справа не могла довго чекати.

Чутки про плани сотника Хмельницького швидко докотились до Варшави.

-Ваша Величносте, до вас коронний гетьман Потоцький. – камердинер низько вклонився.

-Просіть. – Владислав знаходився у своєму особистому кабінеті, де й збирався прийняти неочікуваного гостя.

За хвилю до кабінету увійшов високий статний чоловік середнього віку, ошатно вбраний, та без перекосів у розкоші, чим грішили шляхта, оздоблюючи свої блаватаси та жупани золотими нитками. Статуру він мав міцну та трохи малу голову, яка надавала йому добродушного вигляду, хоча усім, хто його знав, при його появі було не до сміху. Миколай Потоцький, великий гетьман коронний Речі Посполитої. Він низько вклонився, та не чекаючи дозволу короля, промовив: