Розділ ІІ. Зруйноване гніздо

А почалося все в 1647 році, коли разом зі своїми побратимами повертався Богдан Хмельницький, на той час простий козацький воїн, чигиринський сотник, з далекого походу проти турецько-татарських завойовників. Повертався у рідний Суботів. Дорога була неблизькою. Враз-пораз в голові спливали думи: веселі і не дуже, тужливі і легкі. Один з таких спогадів змусив гірко посміхнутися: під час однієї колотнечі з татарськими загонами, в ту саму мить, коли він вирвався вперед кінноти, якийсь козак рубонув його шаблею ззаду по голові. Від болю він похилився на луку сідла. «Ой лишенько! – зойкнув тоді незнайомий козак. – Я гадав, що се татарин!». Товста хутряна шапка послабила удар, рана виявилася несерйозною, але Богдану потрібен був час, щоби прийти до тями. Його загін не зміг вчасно вступити в сутичку. Здавалось би, незначний випадок, чого тілько зопалу не буває на полі битви. Але щось непокоїло Богдана. Тяжко було на серці.

І не дарма. Чуло тоді його серце, що історія з козаком, який буцімто переплутав його у зопалі бою з ворогом, ще озветься неприємним ехом у його житті. Адже підлаштував її давній таємний ворог - Деніель Чаплинський, підстароста чигиринський, молодий та енергійний, який жадав собі за жінку помічницю Хмельницького та няньку його молодшого сина – молоду тендітну польку Хелену Комаровську. Дівчина походила із зубожілого дворянського роду Комаровських, рано осиротіла та була прийнята в якості няні та помічниці у родину Хмельницьких після недуги дружини Богдана. Коли ж дружина померла, Хелена зайняла місце в Богдановому серці та його покоях. Вони жили необвінчані, та дівчина настільки покохала мужнього похмурого козацького воїна, що погодилась жити з ним у гріху в надії на майбутнє вінчання перед Богом та людьми.

В той час як Хмельницький, на той час сотник чигиринський, разом зі своєю вірною сотнею повертався додому, Чаплинський часу дарма не гаяв – кинувши, мов собаці, мішечок із шелягами, козакові-зраднику, який здійснив невдалий замах на Хмельницького, він помчав просити зустрічі із старостою чигиринським Олександром Конєцпольським.

Олександр Конєцпольський прийняв старостат від свого батька, правив Чигиринськими землями як і належить шляхті – закривав очі там, де варто було тримати їх відкритими, і відкривав тоді, коли чуяв якусь поживу для себе. Це був чоловік середнього віку та високого зросту, злегка худорлявий, з темними колючими очима.

   - Ви ніколи мені нічого не дарували. – мовив Чаплинський, як тільки чигиринський староста прийняв його у великому розкішному кабінеті, - а я, між тим, служив вам вірою і правдою. Хмельницький, цей боягуз, який і прав на свій хутір не має, зрадив нас перед татарами.

   - Зрадив? – Конєцпольський здивовано звів очі. Знав бо ж він Хмельницького як доброго вояку, якого поважав його батько.

   - Авжеж зрадив, під час самого бою. Злякався, замешкався, і його загін вчасно не вступив у бій. Мені це щойно повідомили.

   - Хто? – з долею скептицизму запитав Конєцпольський.

До нього давно доносились чутки про зазіхання Чаплинського на Суботів, і потай він чекав рішучих дій з боку боягузливого підстарости, проте побоювався реакції Хмельницького.

   - Надійні джерела. Комонник, який був у той час поруч з Хмельницьким. – з достоїнством відповів Чаплинський.

Староста посміхнувся. Він зрозумів. Схоже, підстароста нарешті набрався сміливості для рішучих дій. Тепер хід за ним, Конєцпольським.

   - Зрадник володіє, повторюю, незаконно, чудовим процвітаючим маєтком, живе там мов пан, та ще й має у прислужницях молоду польку. – продовжував між тим Чаплинський. – Ба більше - він тримає там селян, а це дозволяється лише польському шляхтичеві.

Конєцпольський вагався недовго. І хоч колись його батько передав у спадок батьку Хмельницького Суботів за вірну службу, та чутки про ненадійність Хмельницького, про його свавільне життя та селян, які знаходили прихисток у нього на хуторі, давно не давали йому спокою. Занадто багато дозволяє собі звичайний сотник.

- Роби як знаєш. – махнув він Чаплинському після недовгих роздумів.

А той тілько й цього чекав. Уже напоготові були зграя найманих розбишак, замаскованих під козаків. І поки Хмельницький тягнув обоза додому з битви, він напав на його хутір пізно вночі. Селяни не змогли довго чинити опір озброєним гольтіпакам: багатьох із них було убито, дехто встиг сховатися по канавах та власних хлівах. Хутір палав. Звідусіль чулись крики та скрегіт зброї.

   - Нікого не лишайте в живих! – волав озвірілий від запаху крові Чаплинський, добре знаючи, що ні Хмельницького, ні двох його старших синів не було в маєтку. Він наближався до головної господи свого найзліснішого ворога, коли раптом зі світлиці вибіг невеличкий на зріст світловолосий хлопчина з рушницею у руках, яка била йому по колінах. У кривавому зареві, що здіймалось за маєтком, його тінь здіймалась високо вгору метрів на три.

   - Спиніться! - гнівно закричав він, піднявши важку рушницю та націлившись нею у Чаплинського.

Відразу ж за ним вибігла та, заради якої підстароста ославлював Хмельницького та грабував зараз його маєтності. Хелена. Темні важкі коси її були розплетені і гайворонням розметались по тендітним плечам. У плащі на нічну сорочку, вона була схожа на прекрасну діву, зображену на полотнах італійських митців, які йому довелося бачити у палаці на Замковій площі, коли він приїздив до Варшави на аудієнцію до короля.

Чаплинський, молодий, красивий, перспективний, заздрив чорною завистю Хмельницькому не лише тому, що до його процвітаючого маєтку тікали селяни, а шляхта закривала на це зухвале неподобство очі. Чаплинський мріяв заволодіти тілом та душею Хелени, яка була закохана по вуха у Хмельницького, хоча він їй у батьки годився. На відміну від нього, Чаплинського, на якого дівчина не звертала ніякої уваги, хоча він частенько, втершись у довіру, заглядав до них на хутір та привозив Хелені різні дарунки на знак прихильності. Вона бачила лише цього невдаху-сотника, заглядаючи йому весь час у вічі, мов той вірний пес, нехтуючи палкими зізнаннями Чаплинського у коханні. Він прохав вийти за нього заміж, ладен був прихилити небо до її ніг за один лиш схвальний погляд. А натомість вона обрала старого відлюдька, який нічого їй не обіцяв. Незрозуміле жіноче серце. До чого воно прагне? Чого воно хоче? Невже не радше жити в мирі та достатку з молодим, красивим перспективним чоловіком, а не стратити молодий вік на незрозуміле становище в домі стариганя, який і вдома буває лиш кілька разів на рік, віддаючи перевагу битвам перед м’якою периною та молодою жінкою.