Розділ І. Перша шабля Хмельницького

Дорога до містечка Вороновиці, що на Брацлавщині, була неблизькою, проте невеличкий загін з дванадцяти козаків прибув до місця зустрічі ще до обідньої пори. Їхали урочисто, як і подобає воїнам реєстрового війська, яке збирається у черговий похід проти татар. Хоругви високо підняті над головою, самі лицарі вбрані ошатно та різнобарвно.

На чолі загону – вершник на великому вороному коні. В очі впадав його високий зріст та широкі плечі. Темно-русяве велосся злегка скуйовджене, темні очі примружені аби захиститися від куряви, яку здіймали копита розпашілих від швидкої їзди коней. По боках виблискували дві довші, аніж зазвичай у козаків, шаблі, виконані на замовлення, так як він однаково добре володів обома руками, що робило його практично непереможним на полі бою. До того ж умів цей лицар керувати конем ногами, і саме ці незвичайні навики наводили жах на ворога всякий раз, як він разом зі своїми вірними кіннотниками з’являвся у них на обрії. Цей воїн не програв жодної битви, якою керував під орудою наказного гетьмана Запорізького війська Івана Барабаша. Не програє він і жодної битви під орудою гетьмана Богдана Хмельницького та увійде в історію під і’мям «Перша шабля Хмельницького». Цим воїном був Іван Богун – полковник реєстрового війська.

Іван з цікавістю озирався навсібіч, намагаючись увібрати у себе цю безкрайню зелень долини, в якій розкинулось поселення. Вересневе сонце ліниво визирнуло з-за обрію, легенько торкаючись густих крон дерев, широкої дороги до містечка, такої ж сонної як і поселення насвітанні, до якого вона пролягала. Копита козацьких коней та селян, які поспішали з самого рання на ринок аби зайняти найкраще місце та розпродати свій крам, здіймали густу куряву, а сонячні промені грайливо бавились між кущів та копит розпашілих коней, обвітрених свіжим світанковим повітрям.

Думками Іван був далеко. Думками він був поряд з Ганною, любою ясочкою, коханою дружиною. З її темною постаттю у нічній імлі, яка проводжала його на ганку. Крізь велику хустку на плечах та напівпрозору нічну сорочку проглядались округлі форми, що видавали її стан. Ганна була при надії. І саме це заважало Івановим думкам зосередитись на тому, куди вів його визвольний шлях та нескорений дух. Ганна була розумною жінкою. Вона все розуміла. А тому, хто все знає, важко брехати.

Він прокинувся задовго до світанку, не відчувши поряд її важке від сну тіло та тихий подих. Розплющивши очі, побачив її силует на фоні вікна.

- Ти чому не спиш, голубко?

- Не спиться щось, а ти лягай, тобі треба відпочити. – почув він її ніжний шепіт, вона повернула до нього голову і він був ладен заприсягтися, що на її обличчі промайнула ледь помітна посмішка. Він знав її як себе.

- Ти ж знаєш, се всього-навсього невеличкий похід на татарву. Звичне явище. Я повернусь швидше, аніж ти оком кліпнеш. – намагався збрехати, та вийшло незграбно. Вона ж усе знає та продовжує грати в його гру.

- Так, всього лише невеличкий похід. – ехом відгукнулась чорноока Ганна, а за хвилю, зробивши над собою зусилля, ледь чутно перепитала:

- Ти ж з Хмельницьким, чи не так?

З боку ліжка почувся ледь відчутний стогін. Івану не подобалось, коли вона порпалась у його справах, проте цього разу жінка не змогла приховати свою тривогу. Занадто багато поганого чула про цього Хмельницького, який не міг спокійно жити в своєму Чигирині, а весь час тихенько підбурював простий люд до невдоволення шляхтою. Вона не стрималась і вибухнула:

- Це війна, Іване! Війна! Страшна війна! Думаєш я не розумію до чого все йде? Що буде з нами, Іване? Що буде з тобою? Що буде з ним?! – вона машинально провела рукою по округлому животу.

 - Богун! Богун, дідько б тебе вхопив, бісів сину!

Від різкого окрику Тетері, свого хорунжого, Іван ледь з коня не впав. Він мовчки зиркнув з-під лоба так, як вилітає криця з заліза. Інший на його місці зробився б невидимим від цього погляду-батога. Та тільки не Тетеря. Той і оком не змигнув.

- Бачу, прийшов до тями наш отаман! – голосно зареготав хорунжий, задоволено поправляючи вуса.

Усі знали круту вдачу Івана Богуна, козачого отамана, безстрашного лицаря, для якого мати рідна – війна з бусурманами, а сестра - гостра шаблюка. А багато хто й спробував його важкого кулака. Про його гарячий норов ходили легенди поміж козаків, яких не лякали ані війна, ані важкі поневіряння, ані можлива смерть. Та лиш один грізний погляд, кинутий з-поміж густих брів, мов шалена блискавка, змушував не одне нутро козацьке тремтіти від животного страху. Усіх. Крім Тетері. Той не боявся ні чорта, ні грому, ні поглядів Івана Богуна.

Тетеря, в миру Андрій Поліщук, народився в невеличкому селі Волинського повіту. Рано втративши батьків, змушений тяжко працювати з малих літ. Один за одним смерть скосила його трьох сестер, не витримали дівчатка важкої праці в наймитах – одна втонула в ополонці зимою, коли прала панське вбрання, двійко інших згоріли від чахотки. Андрій не сумував за сестрами, мало вони бачились, не до любування з рідними, коли живіт бурчить від голоду, а холодні ноги зводить від судом. Померли та й померли. Може, так воно й на краще. Казна як доля чоловіка ворочає. Та відчуття несправедливості з кожним роком не лише не покидало його, а й наростало з новою силою. Бачив він, що коїться довкола, як стогне люд простий християнський і як жирують пани та змочують губи такими напоями, про які Андрій і не чув, не те що бачив чи пробував. В веселощах гайнували час у маєтках, у злиднях та стражданнях животіли в своїх темних світлицях горопахи. Не стримавши гніву, ударив він одного місцевого райця, та така образа сильна у нього взяла гору, що той і дух спустив. Не було йому вороття назад, бо гайдуки, прознавши про таке животне вбивство, забили б його кийками насмерть. Єдиний шлях – тікати туди, де живуть вільні люди. На Запоріжську Січ. Пробув він серед вільних лицарів волі на островах Дикого Поля недовго, змінив ім’я на Андрія Тетерю та записався у реєстровці, бо платили там добре.