Коза, кролі, Диявол та інші мешканці двору баби Насті

Колись, років двадцять тому (а, мо’, і більше) у Яблунівці, що на Слобожанщині, жила собі одна бабуся. Усі її звали баба Настя.

Жила вона давно сама, в охайному дворі, займаючись господарством. Воно у баби було невелике, але сама жінка ним дуже гордилась: зо два десятки курей, півень і кролів трошки. Колись давно були свині та корова, але давно баба їх продала, тоді, коли ще купони ходили, бо годувати тварин стало дорого, та і сили тримати велике господарство вже не було.

Баба завжди прокидалась рано, ще до гімну. Вона взувала свої калоші, більші на пару розмірів, і човгала випускати курей з півнем. Ті завжди чекали на неї — як тільки баба відчиняла важкі дощаті двері, дробина миттю кидались на вулицю, де на землі вже було розсипане зерно або стояло коритце з кукурудзою. «Тіп-тіп-тіп…» — казала до них баба. Кури накидались на їжу галасливою зграєю, а півень гордо походжав поряд, чи то охороняючи, чи то стежачи за порядком, не чіпаючи зерна і періодично кукурікаючи в ще безсонячний ранок.

Після курей баба ішла до кліток з кролями, яким ставила стару алюмінієву миску з морквою, гарбузом і кабачками (або просто кидала сіна), доливала в поїлку води, яку кролі часто перекидали. У такі моменти баба називала кролів «собаками».

У баби ще був невеликий сад. Як сад — три яблуні і груша, та і все. Дерева була старі і родили не кожного року. Яблуня, що ближче до огороду, майже засохла, але і з неї інколи падали яблука. Мало, але падали. Баба Настя свіжі яблука майже не їла, бо зуби були вже не ті. Бувало, візьме вона пару, натре на тертушці і їсть те пюре чайною ложечкою. Більшість яблук баба консервувала і вживала в такому вигляді. Яблука з банки були м’якшими й навіть смачнішими.

А жила баба в невеликій літній кухні. Вона стояла неподалік сараїв, майже під самими садом, і мала дві кімнати. Перша — кухня (баба називала її «варилкою»). У варильці баба готувала собі їжу, зберігала зерно, кришила овочі кролям, тут стояли бідони з молоком, відра з картоплею, велика банка смальцю. Влітку баба катала тут закривачку, взимку цюкала тоненькі дрова на розтопку. У кутку кімнати стояла дров’яна пічка, біля вікна — умивальник, колись світло-зеленого кольору.

Друга кімната — спальня. Тут стояло старе сітчане ліжко, яке баба на день акуратно застеляла старим яскраво-червоним покривалом, а подушки викладала пірамідою. Тут було все, що треба для життя: два столики, холодильник, радіоточка, календар 98-го року. Радіоточка висіла прямо над календарем і не вимикалась ніколи. Баба просто збавляла гучність, тішачись з того, що ніколи не буває сама.

Спальня була невелика — навіть бабі було затісно, але взимку, тільки починали тріскотіти дрова, кімнатою плив приємний дух тепла, а за півгодини взагалі ставало жарко!

Хата також була. Вона стояла у дворі ближче до дороги, біля великої старої верби. Але в хату баба заходила рідко, бо там було темнувато (вікна старі, маленькі), пічка горіла погано (мабуть, димохід сажею забився або, що найгірше, цеглина в комині упала).

Та якось у баби з’явився телевізор. Його бабі віддали Чередниченки, ну ті, що на Совхозі Чапаєва живуть і в яких цегляна огорожа. Якось вони продали свиней і купили собі багато обновок, серед яких був і новий телевізор LG. Стару «Берізку» віддали бабі, так, задарма, хоча баба до останнього тицяла старшому Михайлу жмуток зіжмаканих гривень.

Місця в літній кухні для «Берізки» не знайшлось, тому її поставили в хаті. З того моменту баба стала ходити в хату частіше, а саме у вівторок і четвер, о шостій вечора. Саме тоді по «Плюсах» ішов захоплюючий мексиканський серіал «Ті, що співають у диких трояндах».

Баба була дуже рада телевізору, а от Бог та Диявол — ні. Вони давно жили в бабиній хаті, і майже постійна відсутність господині їх обох влаштовувала. Бог міг спокійно лежати на горищі в сіні, мугикаючи церковні гімни собі під ніс, обережно зітхаючи і думаючи про суще. Диявол, що жив у підвалі, блукав темрявою, чортихався (просто так і коли натикався на порожні банки), голосно позіхав і не менше голосно чхав. Часто обоє мешканців хати затівали розмови, які дуже швидко переходили в суперечку. У такі моменти Диявол щось кричав, погрожував, злився. «От підожди! — навіснів він. — От я тільки виберусь звідсіля, я тобі задам!» Бог на це лише зітхав і намагався наставити мешканця підвалу на путь істину, чим більше злив Диявола, який погрожував побити всі банки.

Та як тільки баба заходила в хату, то обоє відразу затихали, хай яка б гостра дискусія між ними не точилась. І Бог, і Диявол сиділи як миші, поки жінка робила хатні справи, а, опинившись знову самі, починали своє: «Нє, ну ти скажи, скажи, я шо не правий, а?...»

І хтозна, скільки б це тривало, якби не з’явилась та осоружна «Берізка». Мало того, що баба стала частіше з’являтись у хаті, так ще і Богу, і Дияволу стало надокучати те варнякання з екрану ні про що. Та ще й музика ця дурацька, яка грала на фоні! Ніби хтось з тебе жили тягне.

І ось одного разу все змінилось.

Якось, коли баба ввімкнула телевізор, диявол не витримав: він став блукати темним підвалом, задіваючи банки, щось бубоніти собі під ніс і голосно чхати, як ніби баби не було в хаті. Бог чув це і зітхав ще важче, совався, шумів сіном і періодично прикахикував, тактовно натякаючи Дияволу, щоб той вів себе тихіше, адже вони не самі. Але Диявол навіть не думав заспокоюватись, тому Бог ще став кахикати частіше.