Ковток вірності

КОВТОК ВІРНОСТІ

Величний тронний зал, до якого я увійшов, був настільки широкий і високий, що здавався не приміщенням, а особливим, відгородженим від решти світу простором, де повітря, насичене ароматами вина, смаженого м’яса й пряних трав, ставало щільнішим, важчим, ніж на вулицях, і вже саме по собі змушувало сповільнювати крок і вслухатися в те, що тут відбувалося. Уздовж стін, завішаних тканинами глибоких, насичених кольорів — пурпурового, смарагдового, лазурового, — тягнулися ряди високих, мов вартові, колон із червоного мармуру, а між ними, в нішах, мерехтіли позолочені статуї предків, які тримали в руках скіпетри й мечі. Склепіння, що губилися в напівтемряві, були розписані сценами перемог та коронацій, і, дивлячись угору, можна було помітити, як золото на фресках ловить світло смолоскипів, тремтить і згасає, ніби саме минуле тут ворушилося й дихало.

По обидва боки залу, за довгими рядами вузьких, вибудуваних в єдиний ритм вікон із важкими оксамитовими портьєрами, стояли стражі — нерухомі, мов висічені з каменю, зі списами, опущеними вістрям до мозаїчної підлоги. Музика, що лилася з кута, де на підвищенні грали музиканти в зелених і золотих жупанах, то здіймалася, дзвінко відлунюючи лютнями й арфами, то спадала в тихий шепіт флейт, ніби й сама корилася диханню залу.

Стіл, накритий довгою, до самої землі, скатертиною темно-червоного кольору, тягнувся, мов ріка, повз ряд крісел, за якими сиділи придворні й гості — кожен у власному світі, але всі в одному спільному дійстві. На срібних і золотих блюдах лежали фазани з розгорнутими крилами, качки, вкриті бурштиновою скоринкою, поросята із запеченими яблуками в пащі, цілі гори виноградних грон і стиглих груш, що блищали краплями соку. Між стравами стояли глечики з прозорого кришталю, в яких густе, рубінове вино виблискувало так, ніби в його глибині плавали іскри, й від яких тягнувся тонкий, теплий аромат південних схилів, де достигають виноградники.

Слуги — молоді, спритні, у білих сорочках із короткими рукавами, підперезані шовковими пасками, — ковзали між стільцями й кріслами, мов тіні, швидко й майже беззвучно. Їхні обличчя залишалися спокійними, байдужими, і лише уважні, трохи примружені очі стежили за кожним рухом гостей, за тим, як спорожнів кубок чи таріль, і руки вже тягнулися до глечика або нової страви.

Вздовж стін юрмилися придворні в довгополих шатах, щедро вишитих золотою ниткою, та посли чужоземних держав, чиї обличчя прикривали ввічливі, трохи втомлені усмішки, але чиї очі жили власним напруженим, вичікувальним життям. Між ними ковзали дами в сукнях із найтоншого шовку, що переливався то ліловим, то сріблястим світлом, з намистами, від яких у сяйві свічок народжувалися маленькі веселки. Їхній сміх — легкий, але вивірений за інтонацією — зливався з низькими голосами чоловіків, і все це разом творило дивний, збуджуючий шум, у якому неможливо було розрізнити, де розмова про політику, а де — про майбутній бал.

Над усім цим, на підвищенні, як центр, до якого сходилися всі погляди, височів трон — важкий, вирізьблений із цільного шматка чорного дуба, оббитий золотими пластинами з чеканими візерунками й усіяний камінням, що сяяло в напівтемряві, мов маленькі зорі. На троні — правитель, величний, нерухомий, з тим особливим виразом обличчя, в якому можна було побачити і втому, і силу, і звичку до влади. Перед ним, на столику з червоного дерева, стояв кубок — кубок, до якого я мав торкнутися губами раніше за нього.

Я підняв кубок, як підіймають зброю на огляд, — повільно, з притаманною обережності впевненістю, щоб ані зап’ястя не здригнулося, ані в очах не майнув зайвий рух. Зробив крихітний ковток — рівно стільки, щоб вино торкнулося язика, — і затримав його в роті, дозволяючи розгорнутися всім шарам смаку.

Спершу все було бездоганно: м’яка повнота південних ягід, тепла, медова нота сонця, ледь вловима терпкість дуба — все в точній, майстерній гармонії. Але за цією красою я відчув порожнечу — не відсутність, а, навпаки, присутність чогось стороннього, вправно прихованого. Присмак був тонкий, мов тінь від хмари на полі, і холодний, як подих сталі на шкірі.

За роки служби я знав сотні відтінків цього холоду. Колись, у перші місяці, я не розпізнав його одразу — і за ту помилку заплатив чоловік, якого я клявся захищати. Відтоді в мені жило те тихе, насторожене відчуття, яке тепер озивалося миттєво, щойно отрута торкалася мого рота. Воно було безпомилковим, як пам’ять про шрам.

Я поставив кубок на стіл і, зберігаючи безтурботний вираз обличчя, відчув легке поколювання під язиком. Усередині все стиснулося, але це стискання було не від страху — страх я давно відучив себе відчувати, — а від ясного розуміння: переді мною не звичайна отрута, а тонка робота у якій доза була розрахована так, щоб убити швидко, але без бурхливих ознак.

Мій обов’язок полягав не в тому, щоб насолоджуватися смаком вина, а в тому, щоб бути тією невидимою стіною, яка приймає удар на себе, перш ніж він дістанеться правителя. Але разом із обов’язком у мені завжди жив і розрахунок: я не мав права померти марно, бо тоді не залишилося б нікого, хто зупинить наступну чашу, наступний клинок, наступну пастку.

Я злегка схилив голову, ніби на знак схвалення напою, і зробив ковток чистої води з чаші, що стояла поруч, нейтралізуючи присмак і приховуючи своє відкриття від чужих очей. У залі все продовжувало жити власним життям — сміх, тости, музика, шелест шовків, — але для мене весь цей світ звузився до одного кубка й до відстані між ним і губами государя.

Я, звісно, міг би просто підняти руку, вимовити одне слово — і весь зал, з його музикою, сміхом і дзвоном келихів, потонув би в паніці. Але крик рятує лише сьогодні. Завтра він обернеться страхом, чутками, недовірою… а це гірше за отруту. Ворог, який бачить, що його викрили, затаїться глибше й ударить в інший час, коли я не зможу бути поруч.