Ковчег вікінґів

Стоси тепла були міцні, як вірьовка. Дороги не було. Її обіцяли побудувати. Але не побудували. А стоси були міцні, і їхні пазури тепер у вигляді чорнявих патьоків розтікалися по всьому тілу, там де впадуть їхні тіні, присихаючи.

Жарко. Іти треба. Сам, як мокра вірьовка, гойдається Олег степом. Як князь. Загублений ще з війни. Босий князь іде. Не прямо. Йде степом, куди – не знати.

Зупинився і постукав пальцем у пісок. Ніби в двері. Двері відчинилися і палець став на час невидимий у пилюзі. Гойднувся і натужно, набагато важче ніж перевантажений паровоз, пішов. 

Ноги йдуть скрізь. Подумав Олег і зрадів, що живе. Від усвідомлення живучості тіла все одно стало гарно. Як у церкві. Зараз, зменшуючись у крапку, прогинаючись крізь простір, тільки тілом розпеченого повітря до землі притискався.

Є куди дивитися, куди дихати, з чого смоктати ті краєвиди й повітря. Його вже не так скоро і несподівано забирають, як колись.

Дають жити, подумав князь. Дають жити, тому що все одно дорога одна, подумав Олег. А дороги нема – її не побудували. Є шлях. Не битий. Не сильно за останні шість років битий шлях. Йти можна. Коли стоїш, чи коли лежиш, чи навіть коли починаєш спати – думаєш. Не ти. Усе тіло, яке скривалося весь день від чогось, тягнулося до когось, знаючи, що смерть все одно не настане швидко – за хвилину чи за п’ять, усе це твоє тіло думає. Про смерть. Про неминучу смерть.

Сьогодні, коли він заснув у куширях біля річки – такої тонкої, як стрічка, як на свою тендітність навіть глибоченька річка, йому приснилася мама. Мама йому більше ніколи не снилася. Там вони з мамою сіли в човна – вона наполягала, що треба, синку, негайно сідати в човна і пливти Дніпром у Черкаси. А він не захотів у Черкаси, і лише з цього дізнався, що це сон.

Не було мами вже, нікого не було, ні сестри, ні батька, ні дядьків, ні двох братових синьооких племінників, ані брата. Двоє лишилося на цій землі. Він і смерть. Він іде. А смерть іде за ним. Спочатку думав, полює. А потім побачив, що на нього не полює – стане, і дивиться на нього здаля, вдає, що їй байдуже. І починає йти – назирці, але не так, як вовк – лише тоді, коли він сам піде. Іде й забувається про смерть. Іноді, як зараз, навіть радіє, що живий. Забувається, що мама казали: на тім світі краще.

На цьому він. А тут людей не багато: він, смерть і всі кого він до неї ще встигне зустріти й обдурити на своєму шляху. І Олег розуміє, що все це лише клята молодість. Якби не вона, показав би всім – помер би. А батько, мати, сестри і брат, два блакитноокі племінники можливо – усі оті, кращі в стократ за нього! – залишились би жити.

Він знову штовхнув великий палець ноги в пилюгу і побачив Смерть. Сіра вона, подумав, як пил, а не як вовк. Уявив, що смерть кошлата і тепла, як це повітря або шерсть – може, тому вона в останні шістнадцять років так легко, як прохолодна вода у спеку, давала, змушувала людей жити.

Усі – не тільки ті, кого любив і пам’ятав найбільше – були якимись близькими і гарними. І ті, яких зустрічав на шляху здавалися навпакишніми: дуже далекими, виявлялися дуже не гарними. Навіть коли вчиняли гарні вчинки: годували його, лайдаку, думали, що цей, двадцятишестирічний Олег, - кобзар сторічний Микола.

Так і звали Миколою – думали, що дадуть шмат хліба чи кавалок засохлої каші – на Миколая, від Миколая. А Олег ішов і думав: не буде вам нічого. Крім Смерті.

Не думав. Знав. Вони теж знали. Але уже починали вдавати, що ні, що з ними буде інакше. Що їхні діти повиростають – куди твоє діло, якими ж стануть!

Нехай думають, нехай думають. Нам хана – співав. Але знав: нехай.

Олег сподівався на Смерть. Не хотів, щоб вона була такою швидкою, як можна б – за хвилину чи за п’ять хвилин. Він хотів, щоб його Смерть, як і смерть усіх решти добрих і не добрих самарян, що десять років траплялися йому в запилених степах, була справжньою і доброю, як дід мороз.

І тому він ішов не назустріч – навпаки. Князь Олег знав, що її не наздогнати – вона сама знає, куди, як і коли. Прийдуть, і будуть умирати. Він побачив це в очах напівголого чоловіка з косою у руках.

Тепло це ще не жарко, подумав Олег, коли відчув, що хоч він довго стояв проти липневого сонця, великий палець все одно не засмажився, як яйце. Він залишився таким самим темним, сильним і черепашчатим у своїй скорлупі, що виникла під час ходи. Гойднувся, і пішов. Дюна пилюги розсипалася і як сире тісто, що гойдається старими зморщеними цицьками, впала на інший від ноги бік дороги. І від цього зрадів і спробував посміхнутися.

Смикнулося кошлате волосся рудої бороди. Смикнулося вгору. Як кавалок глини на схилі правого боку Дніпра – перед тим як Олег рвав глину руками, прямо з ребра кручі понад рікою, щоб знову зимувати в правому березі – знову не поміченим і нікому не потрібним. Угорі стояла Смерть – спочатку вона шуміла в велетенських ялинах, потім гула у вітрі над замерзлою рікою, а вже тоді тріщала кригою в найтоншому місці – коли здавалося, що п’є ще хтось, крім Олега. Наважиться ловити тут хтось рибу чи сомів? Не лежала, не бігла і не летіла. Вона стояла, як у ньому. У норі глиняного схилу він також посміхнувся: от чому даремно шукати Смерті, раз вона стоїть у ньому, як замерзла вода, що називається інакше – не водою, а кригою, не смертю, а життям.

А жити приємно. Жити приємно – як і їсти, як і лежати в ямі, не відчуваючи холоду, як гребтися в сіро-золотій дюні піску пальцем. Трясця з ним, хай буде. Нехай буде поки що. Подумав князь. І згадав, що точно так само, але вголос гадав колись і його дід Іван.

І пішов жити.

Ти хто такий? Я Микола, сказав Олег. А чого ти Микола? Чого ти тут лазиш поночі? Чого ти приперся? Іди геть.

Я йду. Подумав Олег і подивився в Її чорні, як ніч, і блискучі, як пасльон, очі. Вона, Смерть, відчинила двері і войовниче подивилася на нього. Чуючи собі ціну і знаючи, що вона сильна. Така сильна, що і не вб`є і не житиме.