3.ЗНАЙОМСТВО З НОВОЮ ДОМІВКОЮ.

     Тиша орбітального простору поступилася місцем низькому, напруженому гулу атмосферного гальмування. Посадковий модуль «Ковчега 1», що отримав символічну назву «Надія», відділився від материнського корабля який залишився на орбіті планети й повільно пірнув у щільні шари атмосфери Нової Терри.

​Усередині кабіни керування сиділи Маркус, його син Денис та головна агроневрологиня Оксана Бондар. На моніторах перед ними заходилися вирувати криваво-червоні індикатори теплових навантажень: захисні щити модуля розжарилися до білого кольору, продираючись крізь верхні шари незвіданого світу. За ілюмінаторами клубочилися величні блакитні хмари, густі й насичені вологою, зовсім не схожі на брудний, сірий смог зруйнованої перенаселенням земної атмосфери.

​— Термоопір у межах допуску! — перекрикуючи вібрацію і рев повітряних потоків за бортом, вигукнув Денис. Його пальці впевнено лягали на клавіші ручної корекції стабілізаторів. — Виходимо на плато Центрального материка, координати посадкової зони стабільні!

​Маркус пильно стежив за показниками бортових сканерів, які кожної секунди передавали мільйони даних про нижні шари атмосфери, склад ґрунту та рівень радіації.

— Усі системи двигунів уповільнення готові до роботи, — спокійним, але твердим голосом відповів він. — Готуємося до приземлення. Це буде найм'якша посадка на іншу планету в історії нашого виду.

​Через кілька хвилин гул стих. За секунди потому спрацювали гальмівні дюзи м'якої посадки. Модуль «Надія» з легким поштовхом торкнувся м'якого, пружного грунту.

​Тиша, що запанувала в кабіні після зупинки двигунів, була абсолютною. Перші хвилини ніхто не наважувався зрушити з місця. Усі дивилися на круглі ілюмінатори, за якими розгортався новий, незнайомий світ.

​Маркус першим піднявся з крісла, підійшов до шлюзового люка і натиснув кнопку ручного відкриття. Тяжка металева герметична кришка повільно відчинилася зі шипінням вирівнювання тиску.

​У кабіну увірвалося повітря. Воно не пахло гарою, пластиком чи штучним озоном старих міських фільтрів. Це був густий, просочений неймовірною свіжістю, пахощами незнайомих квітучих рослин та легкою прохолодою вітер.

​Маркус ступив на висувний трап і опустився на поверхню планети. Його взуття торкнулося вологого, м'якого смарагдового моху. Перед ним простягнувся величний ліс: величезні дерева з унікальним сріблясто-золотистим листям тяглися до неба, а вдалині виднілися кришталево чисті води широкої річки, що виблискували у променях місцевого жовтого сонця. Посеред цього дикого, первозданного раю ледь помітно мерехтіли слабкі блакитні спалахи тих самих геометричних структур, які вони бачили з орбіти.

​— Ми зробили це, синку, — тихо сказав Маркус, озирнувшись назад, де на трап виходили Денис і решта членів екіпажу, вдихаючи на повні груди повітря нового дому. — Земля подарувала нам цей шанс, і тепер ми почнемо все спочатку.                    Повітря на Новій Террі було настільки насиченим киснем і ледь вловимими ароматами незнайомих квітучих рослин, що перші хвилини на поверхні планети викликали в членів екіпажу легке запаморочення, схоже на сп'яніння. Після десятиліть життя під гудіння рециркуляторів повітря в герметичних сталевих циліндрах, після штучного світла ламп і пахощів металу та озону, справжній вітер і живий запах вологої земної кори здавалися чимось нереальним, майже магічним.

​Маркус Штерн глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря, розправив плечі й озирнувся навколо. Посадковий модуль «Надія» горів золотавими відблисками місцевого сонця серед широкої мальовничої галявини, оточеної величними деревами зі сріблясто-золотистим листям. Навколо панувала тиша, порушувана лише легким шелестом вітру у кронах та дальнім плескотом води кришталевої річки, що несла свої води на схід. Час було діяти. Протокол колонізації передбачав чіткий розклад: кожен із членів екіпажу знав своє завдання до найменших деталей.

​— Дорогі друзі, зупинки на милування пейзажами закінчилися, — пролунав в раціях впевнений і спокійний голос Маркуса. — Усі бригади переходять до розгортання периметра. Першочергове завдання — розгорнути енергетичні модулі, запустити тимчасові житлові куполи та підключити сканери захисту. Погода тут чудова, але ми не знаємо всіх особливостей місцевої біосфери.

​Молодий екіпаж, котрий виріс на борту «Ковчега 1» під керівництвом досвідчених ветеранів, почав діяти з військовою точністю та інженерною злагодженістю. Двадцятисемирічний Денис очолив монтажну бригаду важких енергоблоків. Разом із трьома інженерами він оперативно вивантажив із вантажного відсіку модуля компактний геотермальний генератор та сонячні панелі нового покоління.

​Робота кипіла. Важкі маніпулятори гуркотіли, вбиваючи  анкери в пружний, багатий на гумус грунт Нової Терри. За кілька годин галявина перетворилася на мініатюрний табір. Навколо центрального командного пункту розгорнулися три модульні куполи з напівпрозорого композитного матеріалу, здатного витримувати значні механічні навантаження та ультрафіолетове випромінювання. Усередині куполів одразу ж запрацювали системи клімат-контролю, освітлення та зв'язку з материнським орбітальним кораблем «Ковчег 1», який продовжував повільно обертатися високо в небі, наче охоронець їхнього нового дому.

​Тим часом Марія, яка очолювала біомедичний сектор і групу екологів, разом із групою агрономів вирушила до узбережжя річки для взяття перших зразків води та грунту. Її супроводжував невеликий розвідувальний дрон, що безшумно ковзав над високими травами, скануючи довкілля на наявність живих організмів, небезпечних патогенів чи мікроорганізмів.

​— Усі показники біопроб неймовірні, Маркусе! — схвильовано передала Марія по захищеній радіомережі за кілька годин, стоячи на березі річки й роздивляючись під мікроскопом зразок води. — Тут немає жодних шкідливих бактерій чи важких металів. Вода кришталево чиста, насичена мінералами. А грунт... він просто ідеальний для земних сільськогосподарських культур. Насіння, яке ми привезли в кріоконтейнерах, приживеться тут із першої ж спроби. Навіть краще, ніж на виснаженій Землі.