1.ГРАНДІОЗНИЙ ПРОЕКТ.

    ​Повітря в підземному буфері конструкторського бюро «Новий горизонт» було густим від озону, кавової гущі та невидимої напруги, що накопичувалася там місяцями. На шістдесятому поверсі підземного комплексу під колишнім Харковом, де колись розташовувалися гігантські турбінні заводи, тепер кипіла робота над порятунком людства.

​Головний інженер проєкту Маркус Штерн сидів за масивним металевим столом, заваленим голографічними кресленнями, схемами та нескінченними зведеннями дефіцитних ресурсів. На голографічній стіні перед ним миготіли тривимірні моделі корпусів. Три гігантські циліндри — «Ковчег 1», «Ковчег 2» та «Ковчег 3» — виглядали на екрані як витвори мистецтва, але в реальності вони збиралися з крихких залишків земної промисловості.

​— Маркусе, у нас аварія на третьому стапелі, — різко обірвав його роздуми голос його заступниці, інженерки Олени Зарецької. Вона підійшла до столу, тримаючи планшет із червоними мітками помилок. — Постачальники з Уральського металургійного кластера знову зривають терміни постачання надміцних титанових сплавів. Вони кажуть, що шахти затопило через прорив підземних вод. Якщо ми не знайдемо заміну до кінця тижня, силове каркасне кільце для «Ковчега 1» не витримає навантаження під час виходу з атмосфери.

​Маркус повільно зняв окуляри доповненої реальності й потер перетруджені очі. Зморшки на його обличчі здавалися висіченими з каменю.

​— Затопило чи вони знову намагаються виторгувати собі квоти на вивезення родичів? — спокійно, але з металом у голосі запитав він.

​— І те, і інше, — зітхнула Олена, сідаючи на сусідній стілець. — Усі розуміють: той, хто будує корабель, отримує шанс вижити. У нас підростають діти, Маркусе. Робітники на заводах готові працювати день і ніч, але вони хочуть гарантій. Синдикати вимагають збільшити квоту місць для робітничих сімей щонайменше на п'ятдесят відсотків.

​Штерн підвівся і підійшов до панорамного вікна, за яким у величезному ангарі височіли скелети майбутніх ковчегів. Мерехтіли зварювальні дуги, гуркотіли важкі маніпулятори, снували електродири й бригади монтажників. Це була робота на межі людських можливостей. Ресурси Землі вигорали на очах. Щоб збудувати три кораблі, довелося зупинити більшість енергетичних станцій планети, залишивши цілі мегаполіси без опалення та освітлення на кілька годин щодня. Блекаути стали нормою, але тут, під землею, електрика подавалася безперебійно — бо від цього залежило саме майбутнє виду.

​— Ми не можемо збільшити квоти, Олено, — твердо сказав Маркус, повернувшись до неї. — Кожен зайвий пасажир — це тонни додаткової води, кисню та їжі, які кораблі просто не дотягнуть до систем призначення. Ліміт у сто людей на кожен ковчег — це жорстка математика виживання, виведена суперкомп'ютерами. Якщо порушимо баланс, усі три кораблі загинуть ще на підльоті до нових систем.

​— Люди не хочуть чути про математику, коли задихаються нагорі, — тихо заперечила вона.

​— Тоді ми маємо змусити їх повірити в інженерію, — відповів Штерн, кладучи руку на панель керування. — Передай на Урал, що ми висилаємо роботів-екскаваторів із військових резервів. Вони самі відкачають воду за сорок годин. А щодо квот... Передай Раді: списки екіпажів формуватимуться за відкритим сліпим жеребом серед кваліфікованих фахівців. Жодних привілеїв для еліти чи будівельників. Тільки чесний шанс.

​Олена пильно подивилася на шефа й кивнула. Вона знала, що цей компроміс не зупинить бунтів, але це було єдине правильне рішення в умовах тотального краху довіри.

​— Добре. Я передам, — вона вже збиралася йти, коли зупинилася в дверях. — До речі, що там із системами штучної гравітації для першого корабля? Тести на стенді пройшли успішно?

​— Ще ні, — зізнався Маркус, дивлячись на креслення циліндра. — Але у нас немає часу на додаткові тести. Ми змушені будемо калібрувати обертання вже під час польоту.

​Олена здригнулася, але нічого не сказала. Усі в цьому бункері розуміли: вони летіли в невідомість на кораблях, зібраних поспіхом із залишків загиблого світу.                                                                       У відсіку імітації перевантажень центру «Новий горизонт» панував холод. Тут повітря охолоджували майже до мінусових температур, аби захистити надчутливі квантові сервери та дослідницькі капсули від перегріву.

​Маркус Штерн стояв на металевому містку разом із доктором Віктором Лангом — провідним спеціалістом із гравітаційної фізики та біостазису. Під ними, у величезному циліндричному котловані, обертався макет внутрішнього відсіку майбутнього «Ковчега 1» у зменшеному масштабі. Металевий барабан діаметром у триста метрів гуркотів, створюючи за рахунок центробіжної сили імітацію земного тяжіння.

​— Подивіться на ці показники, Маркусе, — Ланг простягнув планшет із хвилястими графіками, де одна з кривих стрімко йшла вниз. — Штучна гравітація працює стабільно лише доти, доки швидкість обертання циліндра тримається на рівні 1.2 обертів на хвилину. Але щойно ми симулюємо зіткнення з мікрометеоритним полем або корекцію курсу двигунами маневрування, осі починають резонувати. Виникає ефект коріолісового зсуву. Люди всередині відчуватимуть нудоту, а опорні підшипники почнуть кришитися вже через п'ять років польоту.

​Маркус схилився над графіками, примружившись. У світлі синіх неонових ламп його обличчя здавалося виснаженим.

​— П'ять років? Нам потрібен запас міцності щонайменше на тридцять років автономного переходу до системи Тау Кіта, — нагадав Штерн. — Якщо підшипники вийдуть з ладу в середині шляху, ми отримаємо не ковчег, а величезну металеву труну, де всі пасажири загинуть від перевантажень або невагомості.

​— Саме тому у нас є лише одне рішення, — Віктор перегорнув сторінку на екрані. — Поєднання обертання корабля з імплантацією стабілізуючих нейростимуляторів екіпажу та... кріогенним стазисом для більшої частини команди.

​Маркус насупився.

​— Кріосон? Але ми планували використовувати його лише в крайньому разі. Зберігати людей у замороженому стані понад чверть століття — це все ще лотерея з високим відсотком незворотних змін у мозку. Пам'ятаєте результати останніх випробувань на тваринах?