Восени

Коте стрибав по гарбузах,
іноді втрапляв у калюжі.
У своїх мокрих шерстяних ретузах,
на блакитну хмару схожий,
тяжко на огорожу видирався.

За хвилину здався. День непогожий.
Бродить кіт оцвілим квітником.

Тато виглянув на двір, кличе додому,
а Коте робить вигляд,
що він кричить комусь другому.

Бо тут унюхав раптом запах -
не птахів, що ховались попід дахом.
Що воно таке?
Але щось, вочевидь, живе.

Копошиться у листі. Пищить зі страху.
Може, мишеня?
Варто не злякати здобич.

Зливою перервана тиша.
Ідеальне маскування.
Крадеться Коте, вигинає спину.
Ось-ось обрушить свій удар,
як у горах вітри - лавину.
Миша не втече.

Проте лапи натикаються на мале кошеня,
якому потрібна поміч.

- Що за... - спантеличено мурчить. - Не можна так його лишить.

До батьків біжить Коте,
м’явчить:
- Хутчіш сюди!

- Що ти тут знайшов? - дивуються вони.

Кіт листя лапою розгрібає,
знахідку тремтячу їхнім очам відкриває.

- Ой лишенько! Скоріш, любий, неси його в дім! -
хапається мати
і до хати гарячу їжу готувати,
рушник діставати.

- Бідолаха, ходи-но, відігріємо тебе, -
бере малий комочок у руки
і додому несе.

Коте семенить за ним.

Кошеня грілося коло каміну,
закуте у ковдру,
видно тільки чорні вуха,
і тихо сопе.

- Ти герой, Коте,
врятував таке миле створіння, -
гладить тато його по голові.

- Так, любий, не будь тебе поруч,
він замерз би насмерть, -
мама дає смаколик з руки.

Не знав тільки Коте,
що доведеться любов батьків ділити,
і це його поранить.
Світ, де він був центром,
змінив свої полюси.

Були і свої плюси:
його недоліки ховалися в низькій траві
порівняно з малим.

Не те щоб він був неслухняним,
просто надто жвавим.
Дурненького Кицика обманути
можна на раз-два-три:
з’їсти порцію побільше,
поки той кімнатою гасає.

Ось знову вазон з підвіконня злітає,
а Коте зі хрускотом наминає
і дивиться потім,
як мама віником,
охкаючи, все це прибирає
і голосно свариться.

- Що я зробив?
Коте ж зі мною не грається,-
малий виправдовується.

- Я застарий для таких ігор, -
відповідає кіт
і показово відвертається.

Ночами мистецтву полювання навчає,
каже, де краще від проблем ховатись,
і у холодні вітряні вечори
сам до нього тулиться,
своїм теплом зігріває.

Він так любить казати,
що не поступиться
у бажанні лишитись
єдиним улюбленцем в родині,
та все ж шукає іншого й донині,
бо якось вдень
батьки не услідили,
і Кицик щез.

- Ти мені не просто учень,
а як молодший брат.
Пробач мені.

Аж тут почулось шарудіння.

- Добре, ось що я приніс тобі.

Дохла миша в його роті,
кінчик хвоста довгий, мов канат.

- То ти затримаєшся тут? - питає Коте
і й оком не кліпне.

- Так, поки не проженеш, -
ходить Кицик колом
і ледь-ледь торкається хвостом чужого.

- Пограєм у доганялки?

- Ти ж застарий для ігор, сам казав, -
примружив малий очі.

- Закладаємось, не доженеш.

І блискавкою рвонули
у бік рідного дому.

Чи залишиться дружба
через роки потому -
ніхто з них не знає,
але кожну перешкоду
все одно любов долає.