Влітку

Живуть собі люде у хатинці,
що недалече від моря.
З ними - кіт.
Непросте ім’я у нього,
та не любить він його -
приносить воно тільки горе.

Тому кличуть усі - Коте.

Бачите - отой блакитний довгошерстий
гуляка на веранді розлігся?
Під липневим сонцем
ледь не спікся.

- Коте, ходь сюди, знайомся, - кличе тато.
- Це твої няньки, - каже мама.

Дві рослі дами,
усмішки і очі їх ясні.

- Ми на тижня два поїдем
відпочити в гори, -
кажуть батьки.

Коте подививсь на них
зі спокоєм Далай-лами.
Нявчить:
- А не можна з вами?

- Будь чемним, хлопче, добре,
не дуркуй.

Коте собі своє міркує,
коли рідня пішла.

Прийшла одна з няньок
корму насипати,
інша ж - прибирати.

- Сип ще, не жалкуй! -
кіт кухоль у руках дами
мордою нахиляє, допомагає.

Він теж відпочине.
Та не про диван і не про іграшку
з пером.

А про похід до берегів,
де, згідно промов
сусідського кота,
рибалок - купа,
а значить, є якийсь улов.

А для Коте риба -
синонім слова «любов».

На наступний день
приходять няньки -
кличуть кота.

Його нема.
І слід остиг.

Як не намагались приманить -
бігали подвір’ям,
у сховки заглядали,
смачнюшки різні
по кутах ховали.

А кіт далеченько:
сидить у тіні, тихенько,
спостерігає за рибалками.

Сусідський кіт рудий
сидить і либу давить.
Йому вже перепала дичина -
мертва птаха.

Нестерпно бісить:
- Коли ж ти тільки встиг?

Коте почав бити лапами
недругові в бік.
Поскублись -
ледь не забули про улов,
що в відрі запахом приманює.

Його ніхто не охороняє.

То напали потім двоє.
Бахкає, гримить.
Ще Рудий ричить -
не хоче порівну
рибину з Коте ділить.

Розтаскали те,
що зуби схопили,
і побігли -
ледь устигли.

Поки не отримали
палицею й камінням
у спини.

Так минали дні.

Думали няньки,
що кіт у біді:
спека вдень,
вночі скажені комарі.

Ще й кіт Рудий
почастішав ходити у дворі.
То Коте послав його перевірити -
чи не приїхали, раптом, господарі.

А сам на морських харчах
і не здогадувався
про їхній страх.

Прийшла пора вертатись.
Не подобається котові
з Раєм прощатись.

Хоча за цей вікенд
устиг нагулятись.

Зазирнув у сховок,
з’їв мисок подушечок з курки,
і води напився.

Його помітив першим тато,
коли виходив до теплиці
городину напувать.

Він певно злився:
- Ти що, не можна так
усіх лякать! -
бере його до рук
і почав м’ять.

- А мені що,
канікул не можна мати?
І я нянькам роботу
всю спростив! -
муркоче Коте і лащиться.

Татусь розімлів.
За ним - і мама.
Посміхнулась, обійняла:

- Все, хороший мій.
Тепер ти вдома
посидиш трохи
під арештом.

Кіт спочатку
відповідає протестом -
у тапки дзюрить.

А згодом розуміє:

Вдома - разом -
щасливіші будуть.