Байка 1: Подушечка

Я – найповажніша жителька цього дому. Мене люблять, голублять, годують найкращою ковбаскою та дозволяють спати на будь-якій частині дивану. Коли я сплю, то ніхто не наважується мене чіпати та турбувати мій солодкий сон. А ще у мене великий будинок, у якому живуть двуногі шкіряні істоти, які думають, що вони головні. Та і нехай думають – я то знаю правду!

Але так було не завжди. Я народилася у мами ще із двома братиками та однією сестричкою холодної зими, у підвалі. І не те щоб все було так погано. Ми жили дружно, нас підгодовував увесь будинок, а труби із гарячою водою давали прихисток у морозні ночі. Коли ми притискались один до одного, то і взагалі було майже тепло. Однак, погодьтесь, жити у великому будинку із двоногими слугами куди величніше та зручніше.

То як я сюди потрапила, у ці розкоші? А я вам зараз розкажу, звідкіля таке щастя на мою пухнасту дупу взялося. Мала би карти - показала б. Отож слухайте.

Одного разу у першу свою весну я вийшла погрітися на сонечку. Травневе проміння лагідно пригрівало мою розкішну чорно-білу шубку так, що мої великі зелені очі самі собою закривались. Дрімати я звикла в теплі та закритому приміщенні, тож вирішила собі знайти місце для обіднього відпочинку. На лавці у дворі хтось розклав матраци, подушки, ковдри – провітрював, очевидячки, то все після зими. І смикнуло ж мене нечисте за хвіст залізти під наволочку подушки та влаштувати собі кубло у теплому пір’ї…

Прокинулась я вже від того, що щось таке вагоме тиснуло мені на мою священну дупцю!

- МАУ! – вигукнула я обурено.

- Що?! Кіт?! – тиск одразу зник із моєї м’якої частини тіла. Поруч забігали, загомоніли, зашуміли. До одного голосу доєдналися інші два.

- Дивіться, мамо, тато! Киця! Така гарненька! Давайте залишимо її у себе? – благально мовив хлопчина років дванадцяти.

Ось і залишили мене у себе ті двоногі. А я і не скаржуся, бо живу не згірше королеви. Та я і є вона. Королева у царстві двоногих безшерстих істот, одна така унікальна та пухнаста! От тільки ім'я вони мені вибрали ну геть не королівське – Подушечка! Тьху! Та це ще нічого! Гірше від іншого… Як вони йог тільки не скорочують – Подуха, Пода, Под, а деколи й того гірше!

Але що поробиш із тими шкіряними? Видав, наші Котячі Боги більш щедрі на розум, то ж я цим двоногим великодушно прощаю, як і вимагає від мене високий статус Володарки. А ще добре, що Подушечкою лише іменують, а не використовують за прямим призначенням!

О, забалакалася я тут із вами. Час іти їстоньки! Всім моє величне Мау!