Карти долі...

Їдучи з котямбуром у недалеко дорогу, навіть не уявляла, як прийду до дому бабусі, так, як років з тринадцять там не була. Що говорити діду, чого приперлася? Не скажу ж, що сумувала. На, що я погодилася? А-а-а це просто жахлива авантюра, точніше провальна. 

Поки ішла дорогою до колись обожнюваного будинку, обдумувала хід дій. А ідей чомусь нуль цілих нуль десятих. Колись давно вчителька з української мови та літератури говорила напружуйте сірі клітинки і всі свої надбання складіть у складові пам'яті, але мої склади до таких перебігів не були готові, по простому вони були ідеально пусті. 

-А може ти купиш дідику торта, старі солодке обожнюють мур-мяу. А я поки ти питимеш чай, по тихому за картами зганяю. Правда ідеально? 

-Ми майже дійшли, а ти тільки тепер змиловистився. Я тут мозок зламала, а ти... 

-А я молодець! Гарнюній розумник, ти ж ніколи не похвалиш. 

-Ой, ну добре-добре, паскудника шматок, ти самий найкращий з котів. 

-Ну не деферамби, але і за те вдячний. 

Ми вернулися по торта, поки дійшли стомилися і ентузіазм геть пропав. Та діватись нікуди, цирк має гастролювати. Руки тряслися і ніяк не хотіли попадати у дзвінок. А коли побачила силует, із вух пішов пар під тиском, не вистачало лише крові з носа і непритомності. 

По моєму коли родич мене побачив із переноскою для кота і сам трошеньки був ошелешений. Думав зіпхну йому кота, або то примара після пяної вечері. Той час, що ми не бачилися, від минулого добротнього чоловяги залишився зморщений пупянок. Нічого говорити, бо при бабці дід був схожий на гарного, відкормленого, холеного котяру, на разі на кота, але помийного, побитого міллю і стригучим лишаєм. Видовище не для слабких нервами. 

Запихнувши свою тушу у брудний дім, наговорила сім кіп вовни і усі повні. Поки "жертва" була в шоковому стані, тихо випустила партизана і молилася щоб швидше вернувся із здобиччю, а то довго стовбичити тут зовсім не хотілось. 

Серце щеміло від побаченого розгрому і бруду, не таким я пам'ятала цей дім. Для мене це було найкраще місце на усій галактиці. Там, де було надійно, тепло і пахло пирогами, де завше зустрінуть з обіймами та розрадять. А це здалеку здавалося руїнами та пахло смітником. 

-Ну і чого приїхала? - втомлено зі злостивими нотами говорив дідусь. 

-Мама попросила, перевідати. Кота до ветеринара відвозили от і припхалась. Якщо тобі мішаю піду. 

-Сиди вже. Мамка твоя жалілася на тебе. 

-Ну було б дивно якби не жалілася. Я ж найгірша з усіх. Грошей багато не заробляю, яхт нема - одним словом невдаха. 

-Знаєш, а я колись думав, що ти залишишся з нами, доглянеш... А ти! 

-Так-так, я остання негідниця яку між іншим вигнав ти сам. Можливо не будемо сперечатися, просто попємо чай з солодким і ти поставиш хрестик, що я була. Добре, можеш не ставити якось перебюсь. 

Так у тиші ми пили чай. Пили то ще голосно сказано, пив його дід і давився тортом, а я мішала невидимий цукор у брудній чашці. 

Ну де ж ти моя пухнаста дупця так довго блукаєш? Годинник відбивав секунди відлунням у голові. Невже заховавши разом із бабусею не може знайти ті бісові карти. Нехай йому грець, хочеться його і задушити і плакати. А що буде якщо їх не знайде? 

Із думок мене вирвав котячий вереск і голосне шипіння з вовтузінням. Халепа, ось що приходило у голову. 

-Напевно мого котика знову чубить сусідський розбишака-заверещав дід і по молодецьки полетів униз на перший поверх. 

Йо-ма-йо цукерки такі були, якщо зараз мого кота засіче дід та ще й з колодкою карт у зубах нам прийде кінець або йому. 

-Карамба-мау. Шпаши. 

-Га? 

-Дурошка, тьху ти. - виплюнувши карти під ноги заволав кіт. Біжим, у нього там котів до біса і вони хочуть мною поласувати чи полюбити. 

Забувши про переноску, зігбгала кота і коробку карток, та дременула, ніби здавала крос на олімпійських іграх. Відхекавши лиш на вокзалі, тільки зараз додумалася подивитися чи карти є в середині, а коли відкрила - ноги підкосилися, коробка була пустою.