Таємниця-чарівниця

Поки кіт розповідав про причуди котячої колоди таро і чому важливо не загубити її, тоді вже я сумнівалася у собі і своїй розумові активності,можливо все-таки варто десь полежати у психіатричній клініці, там не тільки ж ідіоти лежать. 

Що зі світом коїться? Я точно у страшному і дивному сні. Мені б трохи підправити здоров'я, а там і з усіма витікаючими розберусь. 

Після довгих розмов утрьох, ми дійшли висновку, що кардинально щось змінити нереально, тому немає чого лізти зі шкури - нехай усе іде як іде, а там видно буде. Так і вийшло, дні чергувалися ночами, минали тижні, я все вчилась а вихідні плідно проводила з бабусею і котофеєм. Вони на диво добре поладнали, іноді я відчувала себе третьою лишньою у їх розмові. Вони підіймали теми філософії та медицини, навіть до кулінарії добралися сперечаючись гаряче на рахунок кращої начинки до пирогів, або ж чи кидати цукор до борщу. 

Мені було приємно спостерігати як оживає моя рідна людина, коли зявлявся пухнастий негідник. Він немов додовав енергії, підживлюючи і продовжуючи життеву силу. 

Удвох зі своєю Софією ми в відали, що карти у всьому винні. Їх було викрадено під час похорону людиною якій зовсім не призначалися, тому і їй і мені нещастило. Бабулічка думала що я іще зовсім юна і не готова до них, тому не розповіла. Так вони потрапили до якогось інкогніто.

Тому я вчилась ними користуватися. Та як на зло у бабусі все було просто і карти прямо світилися, як сонячні промені. До мене вони відносилися з прохолодною, читати давали але не більше. 

-Усе я здаюся! Вони не хочуть мене, певно вони не мене беруть. - хнюпаючи носом говорила дівчина. 

-Дурненька моя дівчинка, ну не може бути двох хазяїв. Тож коли мене не стане, вони тебе приймуть. 

-Не хочу! Не хочу, щоб тебе не стало, ти навіть не уявляєш як пусто без тебе, як важко без підтримки, без твого мудрого слова. Я не зможу знову це жахіття пережити. Будь-ласка живи, живи довго! 

-Ну, тихо-тихо, малечо. Усі не можуть жити вічно, у кожного свій час. І ти і я знаєш, що не довго залишилося.

-Знаю,тому і нервую. 

-Іди сюди, обійму тебе моє кошеня. Усе добре, усе добре. - гладила і заспокоювала свою онуку ніби востаннє. Ми заховаємо карти там де тільки ти знатимеш, і як прийде час візьмеш їх. А зараз давай поспи, завтра тяжкий день - екзамен. Відпочинь, відпочинь моя дівчинка. 

Кіт був тут як тут. Своїм муркотіням виспівував колискові, вперше за весь час солодкі сни снилися. Теплі обійми, солодкі цілунки десь вдалині лунав дитячий голос. Навіть відчувався терпкий запах кави і булочок з корицею. Невже це все моє? 

-Будь щасливою моя дівчинко!Ми зробили все, що змогли. Живи довго і радій. - десь вдалині лунав такий рідний голос. 

Сон ніби рукою зняло. Де я? Чому голова така тяжка? Завтра екзамен чи вже сьогодні? 

-Ба! Ба! Де ти? 

Але оглянувшись побачила свій дім і одинокий диван, на якому розлігся кіт. 

-Значить, так ти поясни чому я тут? Я, що буду скакати туди сюди, як коник стрибунець? 

-Не злись! Все, що мало відбулося. Тепер ти маєш знайти карти, мур-мяу. Давай ворушись. 

-А, ти! Ти, мохната котяча, поскуда дупа. 

-Усе! Виговорилась? Нумо поїдемо по нашу цінність, якщо вона іще там. 

-Хто зна?