Поговорим?

-Нічого страшного, це все було і пройшло, при чому дуже швидко ніби один день, залишилися тільки спогади хороші і не дуже. Ти ні в чому не винна.

-Так ти ще щось розповіси? Так добре коли ти гомониш, ніби колискову наспівуєш.

-Добре! Так от, було це давно коли іще динозаври водилися…

-Бабуся та не таке!

-А яке? То все так давно було, що динозаври повимирали а я от залишилася. Ми із твоїм дідусем в одну школу ходили, тоді усі діти вчилися у одному класі, не було розподілів на молодші і старші, після війни вік дітей різнився дуже сильно і п’ять і шість а кому і десять і навіть тринадцять. Учили ми усе під ряд і читання і хімію і математику, кому давалося а кому не втямки було – важко.

Але далі слів не чула тихою ходою огорнув сон. І снилася якась паралельна реальність, де я не я і водночас ніби я. нісенітниця якась. Спостерігала за собою але ніби з боку. Там мала вже тридцять п’ять років, та добре вигляділа (хоч це гріло душу).

Здавалося тягар прожитих років давив із середини звідусіль. Нічого не радувало, на серці лежав камінь. Позаду невдалий шлюб, а іще спроба пожити цивільним шлюбом, надбана від цього дитина.

Як говорила моя хороша знайома були усі категорії мудаків залишився принц але він десь загубився разом із конем, по ходу заклинило або порча або якесь іще або.

Дитина не радувала, часто втома перемагала радість материнства в принципі як і чоловік (під номером два). Видно нумерологія теж повернулася дупою, бо і цей номер не приніс бажаного захисту, як кажуть за чоловіком як за кам’яною стіною –не пройшло. Чи то стіна невидима, чи то непорозуміння яка вона має бути. Мій був хорошим ремісником та не чоловіком.

Якщо говорять що справжній чоловік має посадити дерево, побудувати будинок і народити сина – то я справжній мужик.

Син є, дерев і кущів посадила на декілька садів і не по слухам знаю як важко будуватися. Спробувала усе : і поєднання металоконструкцій і укладання мінеральної вати (утеплення) і прикручування гіпсокартону із подальшою штукатуркою. Сама собі прораб – це тяжка ноша для витонченої натури, котра не тільки справами дому займається, але встигає іще на роботу і усе б нічого, та живучи із купою людей бути наодинці із своїми думками і проблемами просто нестерпно, особливо коли за турботу навіть дякую не скажуть.

Скільки сили не вкладай – марна робота, ніби так і потрібно і ти не член сім’ї а раб сила, що повинна тягти і мовчати. І ось стоячи перед дзеркалом не бачиш у віддзеркаленні людини, пусте місце- городнє пугало, об яке і не гріх витерти ноги і руки.

Кожен ранок починається не з кави, а купи дрібної кухонної роботи або городньої. Куди не кинься всюди бачиш роботу, чому ж інші цього не помічають?

А саме найгірше – син не любить і не виявляє ніяких емоцій, і чомусь це гореччю віддає у саме серце. Як далі бути і що з цим робити? Як розірвати зачароване коло з якого ні входу ні виходу не бачиш? У круговороті подій ти як особистість загубилась, забувши про те що ти жінка – красива і молода, а найгірше далеко не дура.

Чомусь роздуми замість того щоб допомогти вирішити проблему тільки заганяють у глухий кут. Приходить депресія, як наслідок ти п’єш таблетки глушиш біль але це не вихід.

-Біжи геть від усього! Подалі від мудаків, від неприємних людей. Якщо не цінять іди, адже люди не міняються ніколи. -тільки такі думки і виникають але швидко затихають і відходять на задній план.

Дивлячись на таку себе альтернативну збоку хотілося кричати до себе іншої : «Ти варта щастя, ніколи не дозволяй так із собою поводитись. Зміни вже хоч щось! Почуй мене. Втечи, покинь та врешті решт накричи на домашніх, побий посуд ну хоч щось…»

Сльози лилися рікою, ком десь глибоко у грудях не давав дихати рівно. Ні у мене так не буде, точно! Я зрозуміла цей урок, буду сильна але слабка. У цей момент винирнула із сну із мокрим обличчям. Так, я все -таки плакала. Голова іще боліла та й спати хотілося страшенно. Іще трішки покимарю, сон лікує. Очі самі заплющилися.

І знову снився сон, добре що не той самий. Так він був про іншу мене, кардинально, навіть радикально відрізнявся. Опинилася у однокімнатній квартирі, на окраїні містечка. Дивилась на цю історію ніби чорно – біле кіно про хрущоби. Занедбаний сад всьому периметру навколишньої території загороджено – перегороджений маленькими клаптиками землі. У мешканців даної будівлі було господарство у вигляді качок, курей і навіть свиней.

У іншої мене слава Богу – не було живності, якщо не рахувати двох жирних котів. Квартира пошарпана але чистенька, чоловічими руками тут і не «пахло». Видно зарплата не дозволяла розкошувати, навіть проживаючи одною, хіба котикам на корм і періодично на носки.

Одинока тридцятипяти річна якби «я» пила каву за хитким столом на кухні, проживаючи череду одноманітних днів. Так – родичі далеко ніхто не експлотував ні морально ні фізично. Відчуття було таке що вони взагалі обходили дівчину третьою дорогою, ніби від прокаженої.

Єдина радість подивитися сльозливий фільм під муркотіння котів. Замість друзів грубий щоденник – записник, який набухав від невдячних записів щоразу як його брали до рук.

Це не значить, що у дівчини не було чоловіків – були, але вони внесли таку дику корективу у життєвому досвіді, що не хотілося більше ні любити ні довіряти нікому. Можливо вихід усиновлення, але одиноким не охоче погоджують опіку над вихованцями.

Подивившись збоку на нічний кошмар знову проснулась від переляку змішаним зі страхом.