Молодість - дурість

. Такі ж страшнючі обтріпані коридори пофарбовані масляною синьою фарбою як колись у лікарнях. Ті самі сходи які бачили першу світову і ліжка із пружинами, на котрі тільки ляжеш прогиналися до самої підлоги, гірше ніж у гамаку. Усі вікна пошарпані і биті (вони давно потребували заміни рами або скла), але нікому із вищого складу гуртожитку до того діла не було ну подумаєш свище морозом із вікон, то додаткове провітрювання. Навіщо напружуватися для якихось там студентів – злиднів. Якщо ти хочеш непогану кімнату це лише твої проблеми, бери і працюй над цим : клей, фарбуй і докуповуй меблі.

А на вулиці все так само як і в пам’яті рядами стояли червоні горобини, що палахкотіли плодами, а це означало одне осінь перейшла у повне володіння і не за горами зима. Ці дощі холодні і вогкість навіювала легку депресію чи то ностальгію іще не вирішила.

Якщо брати із естетичної точки зору, осінь сама підходяща пора, феєрверк різнобарв’я тішить око. Усе довкола стає однією великою казковою декорацією. Насичений жовтий розбавлений різними варіаціями іще зеленого та вже багряного кольорів, надихає на самі сміливі картини. Сонечко останніми промінчиками уже не гріють, лиш підтримують видимість тепла, що тане на очах. І все б нічого, та чомусь саме восени приходять усі біди або ж просто неприємності (можливо хтось заперечить ніби то уява розбурхалась, але я точно знаю).

Отак гуляючи рідними вуличками, дихаючи парфумами осені, що пахла водночас теплим сонцем і мокрим листям, терпкими каштанами і пізніми квітами набиралася сили на наступний день. Одинока медитація перервалась, коли хтось окликнув по імені.

Дивно, певно не мене, оце вже точно кому я здалась, тим паче мене окрім кота в принципі ніхто не знає –уме подумки проводила невидимий монолог. Але почувши знову вже поряд своє ім’я вирішила зупинитися і перевірити хто ж це?

-Захекався, поки тебе догнав! Ти не ходиш, бігаєш.

-Кидай курити – на автоматі чомусь саме вирвалося. То виявився однокурсник – містер «невдале кохання». Невже знову?

-Що ти кажеш? Вибач не дочув. Повториш?

-Та кажу пізно вештаєшся. Чого потрібно від мене?

-Я, це…Шоколадку приніс.

-Добре, їж на здоров’я!

-Та, не собі. Це для тебе, ти як сказати?

-Та не тягни, кота за хвіст, хоча знаю одного кота, який за свого хвоста загризе як мінімум.

-Та не буду я цього сухопарого чудака гризти, мур – няв – це як мінімум не гігієнічно та й зуби не такі гострі. – розмову вирішив розбавити присутністю Яшенька.

-А ти мовчи взагалі, котяча морда, тільки тебе не вистачало для повного хаосу.

-А ти з усіма котами розмовляєш? Чи просто хобі дурочку валяти, ніби то ж виглядала абсолютно нормальною?

-Значить так, шоколадку собі залиш – солодке стимулює мозок до складних мозкових напружень так що руки у ноги і вперед, раз така дивна не влаштовую, прошу пана завітати до більш нормальних панянок. Усе ясно? – тут вже нерви були на межі, та й котяча морда злякавшись мовчав у ганчірочку роблячи вигляд, що його тут не має.

Хлопця ніби вітром здуло. Видно мозковий штурм не вдався як і залицяння. Напевно це до кращого куди мені із двома морочитися. Зате хитрий вусань не на жарт активізувався, розповідаючи що цікавого бачив і чув у інших кімнатах, виявляється він не один кіт - нелегал у гуртожитку, але один єдиний у своєму роді – фей. Цікаво як із боку виглядають наші перемовини?