Ну -с почнемо експеримент))

Люблю коли птахи співають своїх пісень, особливо коли депресія душить так що жити не має бажання, лише ця мелодія повертає жагу продовжувати існувати. Все, ніби у китайській народній казці коли імператора від неминучої смерті спас спів соловейка. Як же щиро і натхненно чуються пташині сонати, вони огортають лікувальними звуками душу і виганяють тьму з глибинних глибин . І знову просинається прагнення жити на повну.

За вікном хтось щебече голосним вокалом і пісня відлунюється десь у середині мене. Це мені звучить мелодія, вставши, зустрінь цей прекрасний ранок. Так, так новий ранок і нові можливості.

Окрилена переспівами друзів наших менших остаточно проснулась. Що ж принесе сьогоднішній день ? Все вірно приблизно я знала чого очікувати, але ж не до дрібниць. Тому і пропустила той момент коли настала зустріч із вище згаданим персонажем.

Десь усе ішло приблизно так як і у минулому, але вже із поправками на те що я інша. Не така знервована, не така «кусюча» і відлюдькувата. Знаючи де прикрасити жартами, де взяти шармом хід подій трішки прискорився, ми вже тісно спілкувалися на різні теми, прогулювалися парком і навіть читали книги по черзі в голос із інтонацією із цього веселились бо надто смішні виходили жіночі персонажі у Ігоря, намагаючись відтворити тоненький голосок виходив писк дяді Васі захриплого від ангіни, або максимум миші пискухи.

Чогось не вистачало, можливо новизни у почуттях бо то усе було вперше, а зараз виходить якийсь фарс. Хоча вже без наших зустрічей починала сумувати, давно так добре і щиро дано не розумілася. Зустрічаючись щоразу поглядом ловила забуте захоплення чоловічих очей, легких лякливих дотиків то до руки чи плеча, ніби я порцелянова панна яку боязко торкатися. Іще ні в кого такого захвату не бачила ніколи. Розуміла у нас взаємний зв'язок, поки –що, чи вийде з цього щось путнє ніхто не знав.

Частенько бабуся говорила зі мною випитуючи про те, що ж я думаю, відчуваю, чого хочу у майбутньому. Вона певно була б справжнім майстром у шпіонажі якби мені було лише шістнадцять, а так легко обходячи гострі питання валяла дурочку. Зате часто обіймала і просила іще щось розповісти з її життя, потім обійнявшись плакали витираючи сльози один одному.

Літо проходило, всі переживали посипаючи собі голову попелом у роздумах чи поступлю чи ні, а я навіть не намагалася думати мені було просто хороше у сьогоденні. Щодня ходила з дурнуватим майже блаженним виглядом на обличчі насолоджуючись даним шансом. Ні, звичайно старалась вивчити білети (не вчити не прокатувало), особливо коли бабуся так просить їх почитати в сотий раз, тут хочеш не хочеш запам’ятаєш. І все – таки звістка про поступлення порадували родичів але ніякими емоціями у дівчині не відгукувалось.

Усе ж дещо варто змінити. По – перше зачіску – однозначно, знаючи яка стрижка підійде найліпше не роздумуючи виконала бажання і не пожалкувала. Подовжене каре це просто те, що лікар приписав. Трішки об’ємної укладки, зробив образ досконалішим. Потім зміна кольору, тут звичайно прийшлося поборотися але з Бабусею Софією це одне задоволення, бо вся суть питання зводилась не на тому чи фарбуватися, а саме який колір мені краще личитиме. Ця жінка свята! Ну стала тепер руденька із веснянками буду відповідати приспіву дитячої пісеньки – руда і конопата, але мені це шалено до лиця. Був сумнів чи сподобається оновлена версія молодому чоловікові, бо у них із стабільністю образу проблеми, не дуже охоче сприймають переміни.

На нашу останню літню зустріч прийшла оновленою із боязким відчуттям що можу не сподобатися. Можливо поспішила із апгрейдом. А, була не була. Так занурилась у само копанні не помічаючи основного, на мене вже дивилися із відвислою щелепою.

-Це дійсно ти?

-Ясно, не сподобалося! Так і знала, ви хлопці консерватори і ва… мене перебили на пів слові, моїм першим поцілунком (тоді першим). Ніжно і лагідно, можна сказати навіть боязко. М-да знав би він що я іще той тертий калач, а корчу тут із себе ніжну квіточку. Хоча у цьому було дещо, дивні відчуття породжувало перебування поблизу цієї людини. Навіть описати саме які і сама не в змозі.

Хлопець відсторонився червоніючи чекав, моєї реакції. А що тут сказати? Малувато, дайте іще. А най мене качка копне та й по голові щоби краще думки приходили. Думай, Єсенія думай!

-Ти на мене образилась, за поцілунок? Я тебе скривдив? Мовчиш значить не хочеш навіть говорити.

Обхопивши міцно за постать просто прижалася усім тілом до Ігоря, поклавши голову на груди (ріст не дозволяв іншої дислокації) .

-Не знаю, що саме ти хочеш почути? Чомусь осиплим голосом промимрила.

-Вже давно мріяв це зробити але все боявся, тобі лише шістнадцять ти всього на всього дитина, хоч розумна не по рокам.

-Мені вже шістнадцять і вже зачислена на навчання у коледжі, вік лиш цифра тільки душа завше молода. Та й різниця не така вже величезна, якісь два роки. Ти і сам юний. Ну то що Ромео і Джульєтта?

-Ні, точно ні в них усе погано закінчується.

-Ну а як тоді?

-Будемо листуватися і відзвонюватися на вихідні, ти ж до бабусі на вихідні вертатимешся?

-Буду старатися. Хитро промовила і відійшла на кілька кроків.

-Я чомусь вже турбуюсь чи навіть краще сказати ревную, особливо після побаченого сьогодні. Ти така хорошенька, ба ні красуня!

-Значить до цього гидке каченя? Екзотика ?

-Тихо –тихо! Не це мав на увазі, та ж сама просто доглянута, доросліша але так набагато краще. Ти і була красивою, для мене ти найкраща. Не хочу їхати на навчання залишати тебе тут. О, Господи уже уявляю як за тобою увиваються юні хлопчаки, готовий їх роздерти.

-Ну я подумаю над їх пропозицією можливо вона буде заманливою. Уже посміюючись промовило дівча. Але видно її співбесіднику було не до сміху, із сумом в очах шукав підтримки.

-Добре –добре, я пожартувала, мій генерал. Віддавши честь, чмокнула у щоку ошалілого хлопця.

-З тобою до інфаркту не далеко.