Бойова подруга і інше)

А там уже свято ішло повним ходом і без мене. Моя бойова подруга Лінуся (з якою іще із дитинства знайомі) чекала мене на дворі. Сльози, гади знову виступили на очах. Як же хороше знову бачити її радіти і дуркувати.

З’ївши у стихаря пів торта, заполірувавши усе шипучою солодкою водою до нестями, лежачи на дворі у гамаках згадували як дві старенькі бабуськи наші героїчні самовіддані вчинки. Виявляється їх було не мало.

Згадати тільки, як ми садок у саму спеку хотіли підживити. Це дещо. Пам’ятаю одне дід щось говорив до бабусі що потрібно вичистити у туалеті, що стоїть на подвір’ї, і підлити чи вкопати з його слів я так і не зрозуміла точно, і ми вирішили допомогти.

Коротше кажучи ми взяли по лопаті (і навіть мій іще тоді геть малий шпендель) і рішуче пішли на «хороше діло». Впевнено вигрібали і витягували як могли вонюче добриво і в саму спеку, жарінь виливали просто під дерева у садку. Вигребли ми то все начисто, але було одне невеличке але… Запах добрива такий стояв, що на вулиці ні вдихнути ні видихнути не можливо було. Сморід це ще м’яко сказано, воніще.

А іще ми ж вимазалися у цьому всьому гівні по саме не хочу. Зовні то бабуся вимила шкіру але цей стійкий запах ще довго нас переслідував, як і дідове невдоволення і лайка на кожному кроці. З тих пір дід лагідно мене називав серучим котом. Довго сусіди нам говорили про те які ми молодці. Ми діти не могли розуміти що ж не так зробили? Адже допомогли? Допомогли. Що ж їм усе не так.

З подружкою було просто і весело, нам було добре вдвох. Можна сказати, що по характерам і вчинкам були дещо схожі на Тома Соєра і Гекербері Фіна.

Після святкування ми пішли до її бабусі, сиділи на лавці і обговорювали про мрії і надії. Так хотілося попередити подругу про невдалі вчинки, але чи зрозуміє вона про що я? Та й час ніби не підпирає. Нехай поки побуде усе як є.

Ввечері стомлена і натхненна подіями, подумала – сьогодні найкращий день народження. Такою щасливою давно не була.

Одне не врахувала, коротше кажучи забула – своє перше захоплення, майже любов що так і не відбулася. А може дати шанс нашим стосункам?

У тому житті, що залишилася позаду наша історія була дуже коротка але цікава, чомусь обставини стали сильнішими чим душевний потяг.

Він приходив до бабусі проколоти антибіотики, бо на морі нирочки на камінцях простудив, а може що і інше історія мовчить. Так от мені було сумно, друзі в те літо не приїхали бо ми поступали усі хто куди міг. А хлопчина привернув мою увагу. Так стрункий, піджаристий високий (але порівняно зі мною усі високі) курчаве волосся, засмага і темні очі. Одним словом красунчик. Але в той період просто хотілося хоч із кимось окрім бабусі і книжок хоч словом перекинутися.

Я колотила антибіотик як завше набирала у шприц і віддавала бабусі, вона робила укол і виходила. Хлопчина іще декілька хвилин лежав видно добре у ноги віддавало. Я по собі знала як то буває.

Набравшись сміливості постукала і спитала чи він знає де тут ближня бібліотека і чи може він мене відвести туди, а то я усі книжки у бабусі перечитала, а від предметів що потрібно здавати уже нудить.

Тоді хлопчина щось подумав, видно переварював настирну поведінку чи іще щось, але сказав що завтра принесе чудову книжку. Тоді я сказала що чекатиму і від радості поскакала по своїм справам.

Над вечір він прийшов дійсно із книжкою. Самою прекрасною із усіх що я досі читала. Це була «Джен Ейр» письменниці Шарлоти Бронте. Читала весь вечір і всю ніч так ніби проснулася спрага до читання, мене так захопив сюжет, що я зрозуміла дочитала на світанку. Так із книжкою заснула на веранді. Мене збудив веселе привітання того чудового хлопця.

Розплющивши сонні очі, із радістю оповістила що книга чудова і її прочитала до кінця. На мій подив попрохав коротко переказати вміст прочитаного. Потрібно було бачити здивоване лице Ігоря коли легко і невимушено я розповіла у деталях усю інформацію здобуту в книзі.

-Ти, неймовірна!

-Гадаєш? По – моєму проста як двері, за що часто отримую на горішки.

-Нумо дружити? Я тобі приноситиму різні книги, будемо обговорювати їх, або ти хочеш кудись пройтися? Ну згоджуйся я не маніяк.

-Дивна постановка питання, але мені подобається!

З тих пір ми спілкувалися, бабуся і його мама на диво були не проти. Ми ходили на закупи і як не дивно у церкву (туди часто заходила молилася і випрошувала у Святого Миколая і Пантелеймона зцілення і чуда для рідненької бабусі). Але чуда не сталося. Пізніше хлопчина запросив мене на родинне свято, але батьки мене забрали бо мені не вистачило духу сказати що я хочу піти із Ігорем. Він навіть висловився у прихильності до мене, а може і кохані. Це було так зворушливо і мило. Усе, що пам’ятаю - як він говорив, що я вкрала його серце, полонила розумом і дитячою зухвалістю.

Але наші шляхи розійшлися так безглуздо. Нумо діяти, скоро наша перша зустріч. Потрібно підготуватися морально, та й над образом попрацювати.

-Не мішало би. Мур – мяу! Зачіска трохи догляду та й косметику ніхто не відміняв. Ти ж уже доросла дівчинка по шамань но трохи над собою, а то дивитися тошно. Як він взагалі на тебе глянув? Ти ж як мишеня. Непримітна крихітка.

-Зате із пекельним сталевим характером! Ясно !І взагалі ти приходиш, як примара, так і до інфаркту недалеко.

-Мені, що, на шию дзвіночка повісити чи рінгтон попереджувальний пронявкати?

-Було б непогано. Я стомилась, пішли спатки. Чи ти іще якусь підлянку припас? Зараз ляжу і проснусь у своєму майбутньому. Очі вже були надто тяжкі щоб навіть дивитися і говорити, сон огорнув м’якою пеленою без сновидінь, а дрімота погладжуючи голову співала заспокійливих пісень. Ось воно блаженство.