-Як же мені лячно, але я смілива. Все зможу, все перетерплю. Ой, їжачки –мотрійки!
Так подумки себе заспокоювало мале дівчисько, яке схоже було на малого жовторотого горобчика, що набундючено стоїть начубившись чогось і очікує.
Червоненьке клітчасте пальтечко, жовтогарячі колготки і шапочка в стилі буратино створювали дивний закляклий образ лялечки Даші чи то Маші яку зараз покладуть у коробку. Нікому і в голову не приходило, що у маленькій голівоньці пролітають досить зв’язні розумні думки, ну і що що нам лише три роки. Дівча завше було саме собі на умі. Ніколи не вимагало чогось грандіозного як інші діти, ніяких істерик, адже розуміло це все не має сенсу. Навіщо витрачати свої акторські здібності і залишки нервових клітин на дорослих які зайняті занадто своїми проблемами щоб навіть опустити голову вниз звернути увагу на дрібноту.
-Ну хто ж ці люди? Чому вони говорять, що мої батьки? Диво – дивне, не пам’ятаю їх від слова зовсім. Хм ? І що ж ними робити ,іти до них чи ні? Як взагалі їх називати?
Дідів і бабів умовно поділила на групу номер один і групу номер два. Цих персонажів вона пам’ятає дуже добре, адже із ними провела усе своє усвідомлене життя. Ну як мінімум із років півтора пам'ять почала активно записувати і закидати усе у кладові пам’яті. Вони мене годували, лікували вчили різним корисним і не дуже штучкам одним словом любили і виховували як могли.
По ходу поїду із ними, все рівно іншого виходу немає. Ну як немає, є одненький – тихесенько зараз вийти і втекти, а коли їм набридне шукати то поїдуть, а я опа знайдусь. Але ж це тільки відстрочка, та й якщо вони на мене розізляться мало, що в них у тих головах. Щось мені підказує, ба ні навіть кричить не їдь, але це але нікуди не дівається я маленька пішак у дорослих іграх. Ох, як же ці роздуми були справедливі, але про це пізніше.
Якщо коротко про дідів, бабів з ними було добре. Батьки батька жили у селі, по материнській лінії у місті. Батькових родичів звали Петро і Оксана, материних Борис і Софія. Перші зранку і до пізньої ночі працювали і не знали як по- іншому можна жити. Їх девіз ні дня без роботи. Особливе тепло дарував дитині дідусь Петро, суворий чоловік який колись був воякою, а потім працював наглядачем у в’язниці, насправді виявився чудовим , теплим і розуміючим чоловіком. Завжди де він там і дівча. Косити то обов’язково на возику іде наша манюня, назад на повній копиці на верхівці знову ж таки дівча, що голосно виспівувало «Ой, на горі та й женці жнуть». Ох, як весело і високо.
Ніколи не міг відмовити малій бешкетниці у маленьких просьбах. Ну невже погризені три буханці білого хліба у формі цеглин можуть зіпсувати настрій такого великого і безстрашного мужчини? Чому безстрашного, бо бабусю у гніві потрібно боятися. Гнівиться вона славно в основному коли дідусь «тепленько -веселенький» відривається по- повній полається, покрутить дулі, розкаже куди стелиться дорога і чи копне качка, але не дай Боже то на тверезу голову діда сказати тоді начувайся от тоді вона тихо за спиною покрутить дуль помахає руками і піде посварити свиней, я так розумію ідилія, ба може навіть любов.
Бабуся Оксана скупа на почуття, ніколи не обійме і не поцілує, лише потрібне виконує. Болить помастить, замастився випре насварить- усе холодним відчеканюючим тоном. За одне велике спасибі намагається вчити сапати, правда є невелике але я трішки ще не розумію де ж бур’яни а де городина, за що іноді отримую на горішки.
І все рівно у них саме найкраще бувати. Бо тільки тут відчувається дух свята, особливо Різдво. Усі приходять щедрують, співають. У сінях стоїть ялинка прикрашена звичайно мною (за допомогою дідуся), у особливому кутку дідух та ікони, а на столі смаколики. Мммм як же смачно картопля у мундирах, квашена капустка, варенички з зажарочкою ряжанка яку бабуся відтоплювала у печі і звісно пироги з маком де маку більше чим тіста. Нічого смачнішого немає на усім білім світі.
Інші дід Борис з бабусею Софією, проживали у місті, ходили на роботу але теж мали господарство, добре хоч не стільки як у селі. Тут доброю була бабуся ,завше цілувала –любувала, намагалася побалувати, мені навіть приходило на думку називати її мамою, хоч вона була проти. Такої щирої і хорошої людини я більше ніде не зустріну.
Але був величезний такий мінус, до них я попадала коли хворіла, а хворіла я часто. Так я спробувала на собі оті страшнючі шприци, які потрібно стерилізувати у боксах із водою, голка така тупа що відчуваєш як вона проходить усі шари епідерма дерма підшкірно – жирова основа аж до м’язів.
Було боляче і образливо, але чомусь ніколи у цьому не звинувачувала свого домашнього лікаря, просто було одне бажання так добре сховатися щоб не знайшли. Знаходили, віддирали від поверхні і я знову і знову отримувала дозу. Уже схлипуючи на таких рідних і бажаних руках засинала.
Дід же не долюблював мене , від слова зовсім. А що, ну любознавча дитина попалася їм, хто у цьому винен? Ну чому не розповісти те, що я прошу, як працює той злощасний годинник, не хочеш говорити а на тобі «тримай фашист гранату» -годинник розібраний ніхто уже ніколи його не збере. Якби це було тільки із годинником, так от ні – все що цікавило розбиралося на запчастини на раз два.