Котлета ходяча

- Апчхи! Апчхи! – йшов чоловік уздовж шосе та чхав ледь не кожні два метри. – Понасаджували тополь, придурки! Апчхи! – обурено покрутив головою. – Невже інших дерев не було?! – дістав хустину та голосно висякався в неї. – Йолопи… — сказав він в ніс та натягнув на обличчя чорну маску, яка хоч трохи допомагала у боротьбі із пухом.

Одягнений чоловік був в усе чорне: штани, туфлі, кофта, шкіряні барсетка та кепка восьмиклинка, що кидала тінь на очі. Виглядав він, немов таксист із дев’яностих, готовий закопати дебітора на дозвіллі. Ще більше посилювало таке враження про нього те, що крокував він до старого кладовища за межею міста. Чи то з-під землі боржника дістати збирався, чи то саму могилу розкрасти – невідомо. Однак для обох варіантів виглядав він надто худорлявим. Не те що громилу залякати не зміг би, тут аби сам вітер не здув.

Пройшов ковані ворота, минув центральну алею та звернув праворуч. Навкруги суцільними рядами стояли хрести. В когось кам’яні, в когось – залізні. Ліченим одиницям нащадки поставили пам’ятники з граніту, чи чогось більш коштовного. Однак все одно, не зважаючи на прикрашання могил, ця ділянка кладовища виглядала занедбаною, немов до померлих вже давно ніхто не приходив. Усюди росли бур’яни, навіть дорослі дерева і кущі . Життя вирувало там, де колись була смерть.

- Кхкхм, - прочистив чоловік горло, намагаючись впоратися з пухом.

Крокував він упевнено, цілеспрямовано шукаючи одну конкретну могилу. Минув один хрест, другий, третій. Пройшов у глибину ділянки, загубившись серед заростей та захоронень, як от очі нарешті натрапили на пагорб, який був менший за сусідні.

- Трясця твоїй матері, - роздратовано прошипів чоловік та почав перелазити кущі, пробираючись до паралельного ряду. – Аби штани не порвати. За 60 гривень урвав! Коли ще по такій ціні щось нормальне візьмеш? – із труднощами протиснувся крізь зелене гілля, замастивши себе рослинним соком. – Дідько, - оглянув він сам себе. – Аби тільки відіпралося, - потер пальцями розмазану пляму. – Ладно, вдома розберусь, - підняв очі до надгробної таблички і примружився, намагаючись розгледіти давно вигорілий надпис. – Коли я там народився…? «Микола…» Добре, що із таким віком хоча б ім’я своє пам’ятаю, - поліз він до барсетки та дістав записничок, простий олівець.

Записав усі данні, все одно розуміючи, що через пару років знову їх забуде. Озирнувся, заховав все в сумку, розвернувся та пішов назад.

«Довбані тополі…» - закрив він пальцями свій ніс, вже готуючись повернутися до лісосмуги, де була єдина зупинка маршрутки, яка везла до міста.

Вийшов до центральної алеї кладовища, за ворота і подивився по сторонах. По шосе носилися автівки так, немов тут жодного швидкісного обмеження не було.

- Так і приєднатися до тих недовго, - кивнув Микола за плече.

Поспостерігав деякий час за дорогою, все ж бажаючи якимось чином перетнути її та потрапити на зупинку. Але жоден водій не зупинявся та навіть не пригальмовував, даючи можливість проскочити перед собою . Тож хвилин через десять, чоловік здався, важко зітхнув, нарікаючи на «нешанобливу молодь», і пішов уздовж шосе назад до міста. Десь там, метрів за 600 знаходився притулок для тварин, біля якого точно мав бути хоч якийсь перехід через шосе, а з ним і зупинка маршрутки. Тож пішов Микола точно повз тополі, від яких він чхав тим більше, чим довше переставляв свої ноги.

Погода сьогодні стояла відносно хороша – тепло, невітряно, дуже квітуче… Чоловік починав чхати ледь не кожен свій крок. Він вже майже нічого не бачив від сліз, насилу дихав та взагалі починав картати себе, що не приїхав до кладовища минулого місяця, коли дерева ще не квітнули.

- Довбані тополі! – здригався він під ними, ловлячи шмарклі в хустину. – Хто вас, суко, понасаджував тут?! Апчхи! Апчхи!

Справа  носилися авто, зліва шелестіли зарослі чагарників.

- Апчхи! Апчхи! Апчхи! Апчхи! – зупинився Микола, не в силах приборкати чхання.

Зовсім беззахисний, самотній, далеко від цивілізації та інших людей, які могли б хоч чимось допомогти. Чоловік стояв під тополями і просто чхав, закривши очі.

Раптом, шосте чуття напружило все тіло. І не встиг Микола хоч щось зрозуміти, як на нього з заростей накинулася туша, що повалила на землю та вчепилася гострими зубами в передпліччя. 

- Шо…? – розсіяно відкрив він сльозливі очі і побачив сіру пляму, що гарчала.

Відчув біль в руці, як собака почав тягнути його у зарості.

- Ее…! – обурено вперся алергік рукою в ґрунт, розвернувся та почав відбиватися ногами. – Охреніла, шавко?! – вмазав їй барсеткою по морді.

І видно зробив він це дуже сильно, бо звір одразу заскиглив і відступив. Чоловік швидко витер очі, рішуче втягнув шмарклі, але не встиг піднятися, як пес вчепився у литку, бажаючи ледь не відгризти її шматок.

- ЕЕ! – розлючено почав його бити іншою ногою по голові, намагаючись скинути з себе.

Але той чи то вовк, чи то собака навіть не думав відпускати. Не зважаючи на побої, звір гарчав і тягнув свою здобич в кущі.

- ВІДПУСТИ МЕНЕ, ТВАРЮКО СКАЖЕНА! – з усієї сили замахнувся Микола та вмазав барсеткою прямо по носі, вибивши з нього скавчання.

Пес миттю відпустив чоловіка та відбіг, піджавши хвіст під себе. Обернувся до жертви, став боком, ніби роздумуючи, чи варто ще раз напасти. В тварини було видно усі її кістки, а аномально худий живіт майже прилипав до спини. Всього вовка вкривала облізла сіра шерсть, шкірні хвороби, пара язв.

«Обід» співчутливо стиснув губи, дивлячись на все це. Побачивши таку реакцію, звір боягузливо прижав вуха до голови та знову подався до чоловіка.

- Гей! – з опаскою відсунувся Микола. – Знову получиш! – замахнувся барсеткою.

Собака нерішуче зупинився, цілком розуміючи ці слова.

- Диви розумний який, - підозріло зазначив чоловік.

Той вичекав пару секунд. Обережно зробив один крок. Постраждалий напружився, показуючи свою зброю дуже явно. Вовк покосився на неї та неймовірно акуратно наблизився, почав обнюхувати барсетку, ніби у пошуку їжі. Микола насторожено спостерігав. Тоді собачий ніс перейшов на його руку, груди, посунувся до шиї. І трохи відкрив пащу, оголяючи зуби…