Глава 6. Кохання вмирає, тому що ми не знаємо, як поповнювати його джерело.

"--Ну Шо?! Ти ще? Чи вже? -- пілікнуув телефон Маринки, коли вони з Олегом як раз підписували документи.

Це була кума Віка. Не витримала Маринка. Їй просто необхідно було виговоритись, от і вивалила все єдиним подргугам, а за сумісництвом, кумам. Олег теж наче хлопцям розповів, судячи з пліток. Яка там була реакція, невідомо. Та ц не питала вона.. не хотіла знати, як і альфа-самці перебирають кісточки жінці, тобто колишній жінці, свого друга. Й уявити страшно, якими епітетами нагородили вони її. Хоча, чому їй має бути страшно чи хоч якось взагалі до думки чужих людей. Ні, кумів вона безперечно любила. Та все ж вони зараз по різні сторони барикад, а як далі складеться їхнє життя ніхто не знає..

Глипнула на повідомлення та так і застигла з ручкою поміж пальців. Одна закарлючка і все.. життя розділене. Знову. Вкотре.. Таке враження, що все наше життя складається з суцільних до та після..

"- в процесі. -- відповіла швидко.

-- Пані Марино.. -- почувся збоку голос жінки, що мала курувала процес розлучення. І цей голос наче витягнув Марину з кількасекундного забуття.

Кабінет маленький, тісний. Світлі стіни, меблі кольору дешевої кави, старий принтер, який хрипить, випльовуючи документи. **Все тут виглядає втомленим. Як і їхні з Олегом стосунки.** 

Навпроти нас сидить **жінка з холодними очима**, які бачили сотні таких історій. Вона беземоційно перебирає папери, іноді щось позначає ручкою, ніби вирішує нашу долю парою рухів зап’ястка. 

– **Олег Степанович, ваш підпис тут.

Він нахиляється вперед, бере ручку. Його рухи **чіткі, впевнені, легкі. Навіть зараз, навіть у цю мить **він виглядає так, ніби контролює ситуацію**. 

Марина дивилась на нього і всотувала кожен його рух та помах вій. Як він піджимає губи, коли читає щось серйозне.  Як злегка морщить лоба, коли зосереджений.  Як нахиляє голову, перш ніж підписати. 

**Колись вона любила ці дрібниці.** -- прокоментувала Памʼять.

"-- І зараз любить.. " -- відповіло серце.

"-- Відставити соплі!" -- гаркнув Мозок.

Ручка ковзає папером, залишаючи чорнильний слід. Всього кілька секунд – і п’ятнадцять років життя стають просто офіційним фактом. 

– **Марина Сергіївна, ваш підпис.** 

Жінка беру ручку. Вона **холодна, металева, слизька в пальцях**. Чи тремтять вони?

Імʼя. Прізвище. Порожній рядок для підпису. 

**Пауза.** 

Перевела погляд на Олега. Він сидів і дивився на неї якось... по-іншому. Вона не змогла розібрати, що було в тому погляді, але швидко опанувала себе і таки поставила той злочасний підпис на паперах. Все! От і все! Вона офіційно розлучена. 

"Я знаю, що цей момент триватиме лише мить. Що потім я вийду звідси, сяду у свою машину, поїду геть." - промовляє подумки до себе жінка.

Ручка торкається паперу. 

Рух. Підпис. Крапка. 

Кінець. 

Легше?

Ні. 
Та вона впорається.. Обовʼязково!