Глава 5. Йти дуже важко — до того часу поки не підеш.

""-- От не можна було раніше виїхати?!" -- бурчав Голос Розуму.

"-- Ага! Одразу після комендантської години.." -- з сарказмом буркнув Мозок.

"-- Так вам труси захотілось міняти..."

"-- Не вам, а нам.." -- вигулькнуло Лібідо.

"-- А ти взагалі сховайся! Тобі все одно нічого не світить найближчим часом. 
Лібідо обурено засопіло і відвернулось.

"-- А я знала.."-- Проспівала Інтуіція..

"-- Ще одна.." -- сплеснув долонями Мозок. -- Ми взагалі-то за кермом!" 
Марина виїхала з двору, проїхала вузькими вуличками віддаленого району і вперлась в тягнучку. Київ зустрів її своїм звичним ранковим хаосом. **Затори, світлофори, водії, які вважають себе вершителями долі на дорогах.** Тьмяне світло пробивається крізь сірі хмари, і здається, що воно таке ж безнадійне, як і всі спроби врятувати шлюб. 

У колонках грає радіо. Голос ведучого бадьорий, ніби в нього немає жодних проблем у житті. 

– …а от і прогноз погоди! Хмарно, дрібний дощ, і, звісно, затори! Друзі, уявіть: попереду вихідні! Лише п’ять днів, і вони ваші! 

Жінка фиркаю і вимикає звук. **П’ять днів – і вихідні. П’ятнадцять років – і ти вільний. Простий математичний розрахунок.** 

На сусідній смузі **водій на чорному позашляховику розмахує руками, показуючи всім, що він тут найголовніший.** Його машина коштує як три *Golf-и*, але йому це не допомагає – він все одно стоїть у тому ж заторі, що й вона. 

Жінка спокійно спостерігає, як він намагається пролізти між рядами, **тисне на клаксон, махає руками, а потім робить різкий рух кермом – і йому все одно ніхто не поступається.** Врешті-решт він здається, впирається головою в кермо і, здається, навіть стукає по ньому кулаком. 

Я усміхаюся куточками губ. Ну от кому зараз легко? 

**Світлофор перемикається на зелений, Марика мʼяко тисне  на газ і повільно рушає.

"--  Ото добре було б так просто переключити своє життя – натиснув кнопку, і все загорілося новими кольорами." -- озвалось Серце.

"-- Оце тебе на філософію потягнуло.." -- кинув кпин Мозок.

Серце знову затихло..

Попереду РАЦС. Попереду свобода. Попереду – щось нове. 

Тільки чомусь у грудях так пусто. 

Висока стара будівля зустріла холодним блиском мармуру та запахом лакованих меблів. Усередині затишно, якщо ти тут вперше й не знаєш, скільки пар колись виходили звідси то в обіймах, то зі сльозами на очах. Це було дивно.. Адже саме в цьому місці вони з Олегом одружувались, а тепер, розлучються.

Тоді, пʼятнадцять років тому, вони розписались тихо і швидко. Грошей на пишне весілля у пари не було, але стати одним цілим не тільки по життю, а й на папері, хотілось дуже. Отож, вони розписались і поїхали по роботах. Зробили це просто в обідню перерву, щоб не витрачати дорогоцінний час. Ввечері вже була святкова вечеря і перша шлюбна ніч. Тільки за тиждень подружжя зібрало всіх батьків на дачі у свекрів і повідомили їм новину. Обуренню не було меж, а вже нічого. Пережили. Вже за кілька годин, після того, як мами перестали охати, а тати бурчати, вони вже добивали другу пляшку коньяку та обговорювали імена для онуків. Пара ж тішилась.

А тепер… тепер..Олег вже тут. 

Стоїть, спокійний, навіть трохи самовдоволений. **Розслаблена поза, руки в кишенях, легка усмішка.** Я на секунду завмираю. **Це навіть не злість – це щось гірше. Це байдужість.** 

– **Що, запізнилась?** – озивається він першим. 

– **Думаєш, я так поспішала?** – відповіла саркастично примруживши очі і , прибираючи волосся з плеча.

—    Ти сама захотіла розлучитись.

—    А ти не зробив нічого, щоб не хотіла…— кинула йому і розстебнувши пальто попрямувала вглиб приміщення.

– То що сталось? **Затори?** 

– **Як завжди.** 

– **Вічний Київ.** 

– **Нічого не міняється,** – кажу я і чую, як ця фраза боляче відлунює в грудях. 

Мимоволі, та Марина все ж роздивляється майже колишнього чоловіка.. 

Гарний, що й казати.. і я його щетина, яка вже доросла до рівня "гарячий мачо".

"-- Ууух, я б його.." -- почало Лібідо, штурхаючи Уяву вбік, та Мозок швидко осмикнув його.

Сорочка ідеально випрасувана, піджак сидить бездоганно. Волосся трохи відросло, темні пасма падають на чоло. **Він виглядає… чудово. Спокійно. А вона? Вона теж спокійна, правда?** 

Коли вони проходять  до кабінету, жінка на секунду ловить своє відображення у великому дзеркалі в коридорі. **Темно-русе волосся акуратно вкладене, макіяж на місці, одяг  сидить ідеально. Все під контролем. Вона виглядає добре.

Тільки чому всередині така порожнеча?